Ні, вона таки багата. Авжеж, багата! І не втомлюється це на кожнім кроці стверджувати. Бо, як ніхто, вміє зі злиденної пенсії відкладати за рік по 2-3 тисячі гривень. Кладе щомісяця гроші на купку, тішиться, мов дитина. Каже дочці: “Це на мій похорон буде. Ти вже не будеш витрачатися. А мене скромненько ховай, то й багато грошей не треба...”
Вона, Ганна Іванівна, й живе скромненько. Усе своє життя економить на всьому (працювала медсестрою у районній лікарні, пішла на пенсію — повернулася в село, в батьківську хату). Особливо нині. Мусить лиш найнеобхідніше купувати, аби тілом, як кажуть, голим не світити і з голоду не охлянути зовсім. Картопля з власного городу, капуста, цибуля, морква й квасоля — усе своє, тож борщ варить мало не через день. Інколи, щоправда, зробить собі свято — у сусідів сметани купить. Бо сама корову вже не має сили тримати, лиш курочок вісім є, то свіже яйце мало не щодня має. А так собі крупи купить якоїсь, макаронів, олії. Чай з м’яти чи липи запарює, чи ще з якихось трав і листочків, яких, слава Богові, навколо — хоч греблю гати... Таки ні, вона зовсім не голодна. І вдягнутися, і взутися має у що. Доношує за дочкою куртки старі й чоботи. А чепуритися потреби немає, бо куди вона зі свого дому йде? Тільки й розваг, що діти з онуками приїдуть, ліків, гостинців навезуть. І тоді вона вже й ковбаски улюбленої з’їсть шматочок, і булочки смачної... Хоча гостинці стали нині біднішими, а приїзди дітей — рідшими. Бо їм чотирьом лише в один бік треба 200 гривень заплатити! І не снилося їм, що квиток з Хмельницького до їхнього села буде коштувати 50 гривень! То вона й просить їх їздити чим рідше, уже сама мало не з останніх сил той город порає. Не може його кинути, бо ж це дітям її якась підмога!
У магазин підеш, хоч очі не розплющуй. Хлібина вісім гривень коштує! Кілограм гречки — 20! Літр олії — 30! Про цукерки навіть казати соромиться. Кілограм її улюбленої “Ромашки”, яку вона раніше дозволяла купувати собі раз на тиждень по 100-200 грамів, коштує уже 80 гривень! Та я ж не дитина, втішає себе, чи не обійдуся?! Краще онукам тих 50 гривень, які на ласощі мала б витратити, віддам... Бо дочці теж не з медом: мають 5 тисяч гривень щомісяця на чотирьох. А їм же у стократ більше треба, ніж їй, бо ж спробуй виховувати нині двох синочків-школяриків!
Авжеж, тому про ласощі свої мовчить, щоб ніхто не дорікнув: вам, бабо, ще солодкого хочеться? Їжте цукор!
Але й те, найнеобхідніше, без чого не проживеш, чисто фізіологічно навіть, не знаєш за що купувати. От пішла вчора (у них по середах базар у селі), аби скупитися. Буханець чорного хліба — 8 гривень. Кіло рису — 25. Кіло макаронів — 16. Пачка масла — 16. Два свіжих огірки — 3 гривні, один помідор — 2. Пачечка чорного перцю горошком — 9! Взяла стосик упакованих кришок для консервування (полуниця доспіла, вишня й черешня на підході) — 45 гривень. О, мало не забула, купила ще кілограм кукурудзяного борошна — 12 гривень. Шматок мила туалетного, пачка прального порошку — 40 гривень.
Додаємо, в сумі маємо 185 гривень.
Повертаючись, зайшла в медпункт, бо фельдшерка якраз привезла їй замовлені ліки (для зниження тиску, від артриту, від головного болю, температури, серцеві) — віддала 245 гривень (на місяць їх не вистачає).
Хотіла ще капці кімнатні купити, бо старі вже зовсім витерлися. Стояла, дивилася, думала. 65 гривень коштували. Врешті, розвернулася, та й подалася геть. Влітку в хаті тепло, тож, вирішила, якось обійдеться. Хоча потім й пожалкувала, подумавши, що, хто зна, скільки ці капці коштуватимуть через місяць-другий. Тепер же не знаєш, чого у нашій країні чекати. Лягаєш спати і боїшся, що наступного ранку тебе черговий стрибок цін чекає.
До речі, заплатила на пошті ще за світло 30 гривень (а заощаджує так, що живе фактично навпомацки!) і за газ 25. Ніби вона на ту суму їсти стільки наварила! Хай би ті, хто придумав такі тарифи, платили за ними на всі свої гроші! Як і всі українці. Де ж це бачено, так над людьми збиткуватися?! Піднімати ціни на все, а пенсії і зарплати залишати колишніми! От і виходить, що мусиш віддавати усе до копійки. Бо ж зима іще попереду, і ми ще на повну котушку не відчули того тарифного тягара, який навряд чи здужаємо підняти. Хіба, вибачайте, без штанів залишимося. Цінам дали волю, а соціальні стандарти заморозили (до 1 грудня 2015 року). Раніше хоч на кілька гривень, але зростали наші доходи. Тепер же усе подорожчало фактично вдвічі, а мінімальну пенсію і зарплату держава не підвищила й на копійку.
От і залишилася пенсія Ганни Іванівни на колишньому рівні — 1230 гривень. На базарі того дня вона витратила 485 гривень — четверту частину. Не купивши й половини того, що їй потрібно. Прийшла додому з важким серцем і тривожними думками: як далі жити? Як собі зарадити і чим дітям своїм допомогти?
Пенсіонерка не знає, що таке прожитковий мінімум (ПМ) і як він впливає на її рівень життя. Їй і не треба цього знати. Як і всім нам. Нам просто хочеться нормально жити.
Але величина цього самого мінімуму якраз і залишається без змін уже впродовж року, що безпосередньо й впливає на розмір зарплат і пенсій. Адже саме ПМ , як державний соціальний стандарт, застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям із дітьми тощо.
Насамперед, зазначу, що прожитковий мінімум — це вартісна величина набору продуктів харчування та мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, які потрібні людині для нормального функціонування організму та задоволення основних соціальних і культурних потреб. Розмір прожиткового мінімуму встановлюється для чотирьох основних соціальних та демографічних груп. Так, з 1 січня 2014 року ПМ для дітей віком до 6 років становить 1032 гривні. Дітей від 6 до 18 років — 1286 гривень, для працездатних осіб — 1218 гривень, для осіб непрацездатного віку — 949 гривень.
От цих грошей, приміром, для пенсіонера, 949 гривень, повинно вистачити протягом місяця для, як сказано вище, для нормального функціонування організму та задоволення основних соціальних і культурних потреб. Думаю, не варто навіть перераховувати мінімальні норми, визначені державою для отого самого нормального функціонування організму. Бо, мабуть, будемо плакати. Чи, швидше, сміятися — крізь сльози. Для однієї особи працездатного віку (для пенсіонерів ще менше!) передбачено спожити протягом року, приміром, 25 кілограмів огірків та помідорів. Чи 60 кілограмів фруктів (по 164 г щодня). Зате картоплі дозволено з’їсти аж 90 кілограмів. Що, власне, й роблять українці повсякчас, бо це найдешевший і найдоступніший харч. А що вже щедрий мінімум на інші речі! Чоловік мусить носити один костюм п’ять років, а зимову куртку — чотири. Жінка в одному зимовому пальті повинна ходити аж вісім років, а шестеро трусів їй повинно вистачити на цілих два роки! Не будемо уже деталізувати інші культурні потреби, як-от витрати на походи в театри, кіно, музеї тощо. Наша Ганна Іванівна, як і тисячі, мільйони інших українців, все одно, ці заклади не відвідує. Їй вистачає театру абсурду, у якому перебуває сама у власному житті.
На жаль, у цім театрі все частіше триває трагічне дійство. На сході країни іде війна. Там гинуть наші сини, брати, батьки. Від розпачу і безвиході хочеться волати до Бога й просити, просити про порятунок! І вже зовсім дрібними видаються наші проблеми на фоні величезного горя: матері, у якої загинув син, дитини, яка стала сиротою через цю війну, дружини, яка залишилася вдовою. Але в тім якраз і найбільша проблема, та ні, точніше, біда, що почуваємося, мов звірі, загнані у пастку. Там — війна, тут — шалені ціни, захмарні тарифи, безробіття. Кому ми, власне, потрібні? Хіба що самі собі. Як завжди, мусиш розраховувати лише на власні сили. Але де їх брати, коли ти старий та немічний, а пенсію мізерну маєш? Або де знайти роботу, аби давала тобі, молодому й енергійному, можливість заробити на гідне життя, дбати про дітей, як належить, ростити їх здоровими й освіченими? Нинішній розмір мінімальної зарплати — 1218 гривень — викликає навіть уже не обурення. І не подив. Просто тиху зневагу до усього. І до себе самого насамперед, бо це усе з тобою діється, тебе кидають у яму, з якої й неба не побачиш.
Нехай, ми усі погоджуємося, що тарифи на житлово-комунальні послуги повинні бути вищими. Але в розумних межах, а не такими, як-от встановили плату за газ, даючи можливість вкотре наживати мільйонні статки олігархам і тим, хто біля них ошивається. Нам розповідають, що он, в Європі, до якої ми всі так прагнемо, тарифи якраз високі. Звісно, високі, але там і зарплати ще вищі. І, розумно заощаджуючи, люди мають якісний (у всіх аспектах) рівень життя. Вони живуть гідно, на відміну від нас, які в основній масі своїй виживають.
Здавалося, дуже вірилося, що вороття до сумних безробітних і безгрошівних 90-х не буде. Пам’ятаєте, коли вимикали вечорами світло, пенсії не виплачували по півроку й більше, а зарплати видавали відрами, лопатами, горілкою?.. Ні-ні, я не накликаю біду. Хоча нині біда ще більша: у нас війна, і це стократ болючіше.
Повертаючись до тарифів, зауважу, що нині почалися заклики, аби усім кинути пити й курити, тоді, мовляв, грошей вистачить на оплату житлово-комунальних послуг. Можна, до речі, й дихати через раз. Або й зовсім перестати. Тоді й послуги не треба буде оплачувати, й усі проблеми автоматично розв’яжуться. А що, вибачте за цинізм, усім відомо: нема людини — нема проблеми...
Відтепер Ганна Іванівна вже не каже, що вона багата і вміє відкладати гроші зі своєї злиденної пенсії. Їй сумно і від того, що всі її заощадження у панчосі знецінилися, здешевіли майже вдвічі. Бо якщо ще рік тому вона отримувала майже 120 доларів пенсії, то тепер — 54. Між іншим, за даними ООН, люди, які витрачають на проживання і харчування менше 150 доларів на місяць, живуть за межею бідності. За цією межею перебуває більшість із нас, мільйони українців.
Тим часом, спрагло хочеться нам усім іти до кращого. Нам не потрібна велика розкіш. Ми мудрі й терплячі, і просто хочемо мирного, неголодного та нехолодного життя. Хіба нам так багато треба?
Але чому при всій своїй мудрості ми залишаємося наївними, мов діти? Продовжуючи вірити, що люди при владі, які володіють багатотисячними й мільйонними статками, зрозуміють, як насправді живеться народу. І що їм хоч колись, хоч на хвильку заболить те, що болить нам... Кажу ж, наївні...
Gismeteo 
