Художня література, наукові дослідження, а також публікації у пресі, у яких порушуються проблеми рідної мови, сьогодні, як і завжди, цікавлять багатьох. Випадково натрапив на книгу «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників». Видання побачило світ ще у 2008 році у Києві. До речі, завдяки фінансовій підтримці Гарвардського університету. Містить близько 5 тисяч слів та словосполучень. Укладач — Леся Ставицька, доктор філологічних наук, професор, на той час — завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови Національної академії наук України.
Рецензенти: науковці університету «Києво-Могилянська академія» Євгенія Коріловська — доктор філологічних наук, та Орися Демська-Кульчицька — кандидат філологічних наук.
Відверто кажучи, зовсім не шкодую, що цей дивний філологічний витвір побачив аж тепер. Тож ці нотатки пишу без будь-якого наміру рецензувати лантух «перлів» з нецензурщини. Я не науковець і не письменник. Серед тих, кому адресоване видання, належу до категорії, яка «цікавиться українським словом». Отож зізнаюсь: словником не тільки користуватись у творчій роботі, а навіть переглядати його соромно. Цілком впевнений, що таку думку підтримали б мої шкільні учителі рідної мови Анастасія Кутюлевська, В’ячеслав Пасічник і, безумовно, університетська наставниця, неперевершений пропагандист і знавець літературного слова Олександра Сербенська (бабця Шура, як її любовно називали позаочі студенти у Львівському університеті).
Про Лесю Ставицьку знаю, що вона автор монографій «Естетика слова в українській поезії 10-30 рр. XX ст.», «Арго, жаргони, сленг: Соціяльна диференціяція української мови» та інших. Отож не розумію, наскільки вищезгаданий словник затребуваний часом. До того ж, не думаю, що він збагатить українську філологію й українську національну культуру.
Упорядник, здається, це розуміє, бо у передмові зазначає, що витвір цей породжений «моїм словником жаргонної лексики, який побачив світ 2003 року». І далі: «...упродовж чотирьох років у той чи інший спосіб журналісти піарили ідею словника, як осереддя ненормативного лексикону, який автоматично ототожнювався з нецензурщиною, матом, вербальним хуліганством».
А хіба ж безпідставно? Чи не авторський егоїзм зборов здоровий глузд? В іншому випадку, думаю, удостоєна високих наукових звань особа не копіювала б розбещеного підлітка, вихованого в аморальній сім’ї, який із задоволенням виписує на парканах і стінах похабщину. Аналогічне враження про видання «Українська мова без табу». Адже тут все наяву. Мабуть, найогиднішу порнуху перевершено. До прикладу: апарат, агрегат, балда, банан, бобик, буйок, васильок, ворохобник, дундик, клин, шворінь, цурпалок, теліпон, штуцер, чортів палець... Це ніщо інше, як чоловічий статевий орган. А всього у словнику його наділено більш як 350 значеннями. Не менше й жіночому відведено. До того ж, булки — це сідниці, а жіночі і великогабаритні — аеродром. А ще дізнаєтесь, що дзюрка — жіночий статевий орган, а дзюндаель — чоловічий, що пектися — це здійснювати статевий акт інтенсивно і т. п.
Тож, відкривши перші сторінки цього словника, поринете в море вульгарщини, глупоти, нецензурщини, нікчемності, мерзоти... Диву даєшся, що автор витвору — науковець. До того ж — жінка.
А головне: кому і для чого потрібен такий словник? Сумніваюсь, що він збагатить мовні й моральні надбання наших нащадків. Та, очевидно, упорядник і рецензенти, благословляючи це творіння у світ, над тим не думали.
Чи не так?
Gismeteo 
