Іван Потьомкін народився 1985 року у Хмельницькому. Навчався у Хмельницькому національному університеті за спеціальністю «Радіотехніка». Працює програмістом на приватному підприємстві. За підсумками творчого семінару «Завдання завтрашнього дня», реалізованого цьогоріч обласним літературним музеєм та обласною організацією Національної спілки письменників України, став одним із співавторів збірки кращих творів молодих літераторів Хмельниччини.
— ... і я зможу гладити птахів?
— Звичайно, зможеш. — Старий, сивий янгол з немитим, скуйовдженим волоссям і віспинками на обличчі допалював уже сьому цигарку. — І гладити зможеш, і політати верхи, якщо помістишся, звісно.
— Ой, як чудово! — застрибало дівча, радісно плескаючи в долоні. — А вітер? Я зможу почути, як співає вітер? Мама каже, що внизу, на землі, люди розмовляють так голосно, а машини гудуть так сильно, що ніхто нічого й не чує. А там, на горі, — нарешті зупинившись, сказала вона, — адже все чути, правда?
— Правда... — тихим, хрипким голосом відповів янгол і злегка ворухнув крилом за лівим плечем.
— А сонце? Можна, я візьму собі шматочок сонця? Тільки, думаю, зробити це треба або рано-вранці, коли сонце ще не нагрілось, або пізно ввечері, коли воно вже вистигло. Можна, дядечку янголе?
— Можна, — ледве ворушачи губами, відповів той. — Сонце велике, на всіх вистачить...
— А зірки... — задумливо промовило дівча. — Я б хотіла взяти дві зірочки: одну — собі, а другу — мамі. Мама в мене така гарна! Найкрасивіша мама у світі! І волосся в неї гарне. От би в нього зірочку вплести! Ну, дядечку янголе, будь ласка, зірки такі маленькі, і їх так багато, що ніхто нічого не помітить. — І, помовчавши, додала: — Добре?
— Добре, — майже беззвучно відповів крилатий старий. — Бери...
І запаливши чергову цигарку, незрозуміло для чого додав:
— Все одно зірки зараз не ті, що були раніше...
Але дівчинка його вже не чула. Стоячи на краю хмарочоса, стиснувши руки в кулачки і притиснувши їх до грудей, на яких висів срібний хрестик, вона дивилася вгору. Її довге світле волосся розвівалося вітром, ніби водорості в воді. А великі, кришталево-чисті блакитні очі уважно вдивлялися в таке ж саме кришталево-чисте синє небо. Здавалося, зараз у її серці може поміститися весь цей величезний світ; вона любила кожну цеглинку, кожен листочок, кожну гілочку.
Скажений вітер рвав на ній сукенку, здоровенною лапою затуляючи їй рот і ніс. Було холодно. Дихалось важко. Але дівчинка, як маленька одягнута статуя, притиснувши кулачки до грудей, непорушно вдивлялася кудись за обрій.
Янгол, який у сутінках ніби ще більше постарів, навприсядки, підперши коліньми неголене підборіддя, дивився вниз. З висоти майже шестисот метрів люди і машини були схожі на кумедні фігурки в якійсь настільній грі.
— Дядечку янголе...
— Що?
— А тато мій буде знати, що я літати навчилась?
— Напевне...
— Мама каже, що зараз татко живе в іншої тьоті, але скоро буде жити з нами. Я його ніколи не бачила. Але, думаю, він хороший, і я все одно його люблю, — сказала дівчинка і знову посміхнулась.
Вицвілі й байдужі очі янгола раптом ожили і стали ніби вологими. Можливо, тютюновий дим потрапив ув очі...
— Дядечку янголе, а вчитися літати — це довго?
— Ні, сонечку, не довго. Раз — і все... — відповів він і тремтячою, посинілою від холоду рукою кинув униз порожню пачку з-під цигарок. Вона, перевертаючись і злегка косуючи вбік, довго летіла і впала на тротуар позаду якогось огрядного чоловіка. Той спинився, глянув угору і щось закричав. Ще одна жінка звела обличчя догори й голосно зверескнула.
— Раз — і все... — повторив янгол, але сказав це так тихо, що здалося, ніби і не він це сказав, а вітер просвистів уривок зі своєї розбійницької пісні.
— Ну, тоді я стрибаю?
— Стрибай... З Богом... — тепер це справді вітер сказав.
Чи все-таки...
— Дядечку янголе, а чому всі люди, дерева, машини стають більшими? Коли я до бабусі на літаку літала, то все внизу таке мал-е-е-еньке було.
— Це просто вони спочатку такі, а потім ти полетиш високо-високо і погладиш своїх любих журавлів...
— Так, журавлі... Дядечку янголе, а чому всі люди бігають, махають руками, кричать щось?
— Так це вони за тебе радіють. Ти ж знаєш: усі люди хочуть навчитися літати, але НЕБО не кожного полюбить...
— А мене полюбило?
— Тебе — так. Тому я й хочу, щоб ти літала...
— Ой, дядечку янголе, дивіться: моя мама!
— Де?
— Ну, онде. Он там біля дерева стоїть. Бачите?
— Бачу. Гарна...
— А я вам що казала! Моя мама найкраща в світі! Як же вона зрадіє, коли я їй завтра на день народження зірочку подарую! Пам’ятаєте: ви дві зірочки пообіцяли, мені і мамі.
— Пам’ятаю, сонечку, пам’ятаю...
— Ой, а чому моя мама обличчя руками затулила? Вона що, не хоче подивитись, як я літаю?
— Боюся, що ні...
— Але чому! Адже літати так цікаво! Вона, певне, просто за мене хвилюється. Боїться, що впаду. Але ж НЕБО любить мене?
— Любить, дуже любить...
— Дядечку янголе, а довго ще вчитися? Невдовзі сонце сховається, а я хочу ще встигнути декілька шматочків додому забрати.
— Ні, не довго... Потерпи ще хвильку... Зовсім трошки лишилось... Усього лише кілька поверхів... Кілька секунд... і одна сльоза....
— Дядечку янголе, я вас люблю...
— І я тебе. Мабуть...
Gismeteo 
