Скажете, перебільшую? Хіба в тім, що королівства більшість із нас не «надбала». А от що стосується такої очікуваної всіма школярами диво-казки — випускного вечора, що стає містком між дитинством і дорослістю, то, на реалії сьогодення зважаючи, як у тій казці, — хтось іде, а комусь, хоч як хочеться-мріється, — зась. І не від успіхів у навчанні це залежить, а, будьмо реалістами, від… товщини батьківського гаманця. І на етапі становлення ми проводимо між дітьми непотрібну разючо-контрастну межу…
«Моя донька наступного року одинадцятий закінчує, — вкотре (ну де ще більше реалій почерпнеш?) мимоволі підслуховую розмову двох жінок у громадському транспорті. — Оце батьківські збори були днями. Обговорили, як випускний належно відсвяткувати: аби у десять тисяч гривень вкластися. Лише відеооператор двадцять тисяч коштує. Сюди входить: зняти перший і останній дзвоники, власне випускний, кілька будніх навчальних днів й все це змонтувати… Вийде прекрасний фільм… Це ж така згадка! А в класі 20 дітей, тож по тисячі гривень…».
Жінка якось, я сказала б, безтурботно описує обсяги й якість фільму, розповідає про трішки дешевші послуги фотографа, про уже замовлені гелеві кульки, про дорогущі зачіски і макіяж, про те, що на рік наперед бронюють презентабельне кафе, де за одну людину платять (поки що, зрозуміло, бо ж не відаємо, якої завтра ціни заспівають) по 600 гривень, про якийсь непотрібний шик, притаманний хіба що нинішнім мажорам… І не лякає навіть, що в країні війна.
«А ми з донькою на випуск не йдемо, — журно констатує ровесниця говіркої пасажирки. — Та й не лише ми — дев’ять із вісімнадцяти учнів нашого класу. Оце атестат отримаємо й… додому. Не по кишені нам отой ресторан, музика, тамада, відео… Одна лише сукня майже дві тисячі гривень потягла, а ще ж взуття, зачіска, квіти… Ми з чоловіком розлучилися, квартиру наймаємо, лише за комунальні цього місяця тисячу гривень сплатила. Донька, звісно, плаче: не розуміє, чому не можемо собі дозволити ніби й не захмарного. А що зроблю? В борги влізу? А їй же ще поступати. Вона ж відмінниця, у всіх олімпіадах участь брала… Я небо їй прихилила б, та — не хилиться. Завжди прагла, щоб була не гірша інших, а зараз — не витягну», — жінка змахує зрадливу сльозу.
«Моїх сусідів хлопчик минулого року випускався, — вклинюється у розмову старенька бабуся. — То лише він із мамою, а більше з родичів ніхто, в кафе пішли, бо дороге дуже замовили. А він із дівчинкою, однокласницею, зустрічався, її батьки не могли такої «розкоші» дозволити… Він весь вечір, розповідала сусідка, її виглядав, вона прийшла пізніше.., лише потанцювала, за стіл не йшла… Зіпсований був у дітей випускний. Ділять тих дітей на багатих, бідних і ще бідніших, нав’язують їм комплекс неповноцінності».
«Ми в селі живемо, — додає й собі чоловік із величезним пакетом, — у нас дешевше всі ці святкування обходяться. Та ми добряче на присадибному господарстві гарували, щоб один день синового випуску відгуляти. Приблизно п’ять тисяч гривень він нам обійдеться. А це якщо зважити, що картоплю по гривні й молоко по дві з половиною здаємо, просвітку й відпочинку не бачачи, таки немало. Та дитина чекала. І, знаєте, в нас, у селі, такого нема: той іде, той — ні, йдемо всі. Хтось у борги влізе, хтось на заробітки поїде…».
«Мій кум до ворожої Росії на заробітки подався, — зітхає моложавий чоловік. — Вдома залишив дружину з двома діточками. Старша цьогоріч випускниця. А ще ж вступати їй треба. Уже два місяці, як там. На випуск не приїде, дорого дуже, та й роботи повно, як мовиться, назвався грибом — лізь у кошик. Гроші вислав й дуже просив дружину, аби… на платті випускному доньці не економила, щоб не гірше, як у всіх».
«Це не випуск дорого, це просто жити стало недешево, — мудро підсумовує втомлена кондукторка, котра вже всякого, вочевидь, наслухалась. — Бо якщо сумарно підбити комунальні, найелементарніші продукти, ліки, — то й не до випуску».
«Ви у таксі, а не в тролейбусі проїдьте, — весело резюмував юнак, — думки пасажирів того транспорту почуйте, то й зрозумієте: не у всіх так кепсько».
…У тій невеселій розмові згадую свій випускний, зустріч сонця — таку щемливо-безтурботну радість. А у нас і справді не було проблем, невеселих дорослих думок, між нами не було разючої контрастності, що вимірювалася купюрами у батьківських гаманцях, ми не ділилися на вищих й низькосортних за биркою на випускній сукні, ми просто — насолоджувалися юністю… Чому ж теперішніх дітей так різнить життя: одні можуть собі дозволити все, інші — споглядати за вседоступністю?
«А мені здається, — перериває мої невеселі роздуми зовсім юна дівчина, — що ті кошти, котрі кожна сім’я планує на випускний витратити, ліпше віддати на потреби хлопців з АТО, вони ж боронять наш мир». — «Але ж кожен школяр чекає цього свята одинадцять років», — якось навіть з образою відрізає її подруга…
Так хочеться, аби дитинство й юність, як і належить їм, були й справді безтурботними, не прив’язаними до невеселих реалій.
Gismeteo 
