До лікарів у мене особлива симпатія і повага ще з дитинства. Не раз ці самовіддані люди рятували мене від недуги і біди. У моїй уяві вони назавжди залишилися добрими чарівниками.

Бачив і чув, як лікарі повертали до життя моїх друзів, родичів і знайомих просто із того світу. Тож недаремно цілительство у Євангелії прирівняне до дарів Святого Духа.
За 60 з лишком років свого життя не пригадую випадку, коли би люди у білих халатах поставилися до мене неуважно чи нечемно.
Але, на жаль, такий конфуз стався. І за іронією долі саме у День медика. Тобто 21 червня. Він мене настільки вразив, що вирішив розповісти про нього читачам. Хто його знає, а раптом і вони стикалися із таким неподобством.
Отож цього дня моє здоров’я, як то кажуть, «забуксувало». Високий тиск при прискореному пульсі. Десь за 110 ударів. Не сталося би серцевого нападу, — подумалось мені, і я після 17 години все ж вирішив податися на станцію швидкої допомоги. Благо, вона розташована неподалік, якихось 500 метрів від мого будинку, на розі вулиць Львівське шоссе і Хотовицького.
Там дядька міцної статури, який веде здоровий спосіб життя, зустріли без особливого ентузіазму. Довго з’ясовували, хто його повинен вислухати, обстежити і проконсультувати.
Нарешті прийшла якась жіночка і чомусь вирішила здійснити цю процедуру у коридорі. Хоча вільних кабінетів у цій установі навіть важко порахувати.
Задала мимохіть кілька загальних запитань і покликала іншу. Та теж почала розпитувати і, обірвавши розмову напівслові, подзвонила комусь по мобільному телефону.
— Тут у нас чоловік із приступом стенокардії, — а далі почала у перекрученому вигляді тлумачити початок нашої розмови. Вона вочевидь кудись квапилася і хотіла мене комусь передоручити.
— Що ж ви граєтеся між собою у «зіпсованого телефона», навіть не дослухавши і не обстеживши, як належить. Адже я тут у вас, і якщо вашого колегу цікавить стан пацієнта, то він може за дві-три хвилини розпитати мене і оглянути самостійно, а не робити висновки із ваших слів.
Лікар демонстративно образилася, повернулася і кудись зникла.
Натомість в кабінет зазирнув чоловік в уніформі санітара.
— Ви що в цьому кабінеті робите? — поцікавився він знічев’я таким тоном, ніби я незвано приплентався до нього додому у гості, а не в лікувальну установу швидкого реагування.
— Хочу грати за хмельницьке «Поділля». Треба довідку по формі про стан здоров’я, — відповів я йому в тон, розуміючи, що той мені нічим не збирається зарадити. Чоловік теж кудись щез.
Нарешті об’явилася ще одна жіночка-лікар, чорнява, з вигляду п’ятидесяти років. Вона обурилася, що я прийшов своїми ногами, а не викликав бригаду додому.
— Даруйте, що в цьому поганого, я навпаки полегшив вам справу? — заперечив я.
Лікар не вгавала, показуючи свою абсолютну владу. Пацієнт з власною думкою їй не сподобався.
— Може, спочатку розпитаєте на що скаржуся? — запропонував я після п’ятихвилинної балачки.
— Давайте, — згодилася вона перед очевидним фактом, але роздратована моїм небажанням ставати жертвою словесної маніпуляції.
Я почав розповідь втретє. Лікар перебивала уїдливими репліками і зауваженнями. А потім теж не дослухавши до кінця, запитала:
— У вас не було алергії на ліки?
— На деякі були...
— На які саме? — запитала вона суворо, а почувши, що я не знаю, знову знайшла привід для обурення. — Як ви можете такого не пам’ятати!
Ніби назва у ліків проста і загальновживана, а не складається із досить заковиристих і незрозумілих слів іноземного походження!
— Даруйте, але моя відповідь не вирішила би питання у принципі. По-перше, ліків є мільйони найменувань. По-друге, я не знаю які саме ви збираєтеся вводити. А по-третє, у вас має бути стандартна процедура визначення до яких ліків у пацієнта є алергія, а до яких відсутня. Мене колись сім разів кусали бджоли і без наслідків. А на восьмий одна так втнула, що я запух і почав задихатися. Тоді викликали швидку допомогу. Інакше би дуба врізав.
— Ну, тоді я вам можу зробити укол, але, якщо ви на нього дасте письмову згоду. А раптом у вас виникне анафілактичний шок. Хто за це відповідатиме?
— Я не можу дати вам такої згоди, без попереднього тестування.
— Тоді я нічим не можу зарадити, — відповіла лікар. Стало зрозуміло, що вона хоче не допомогти мені, а перекласти на пацієнта відповідальність за можливі негативні наслідки своєї помилки. Цікаво було би знати, скільки людей вже потерпіли від такої практики.
— Може, хоч якісь пігулки випишете? Тут поряд аптека, — попросив я.
— За пігулками йдіть завтра до свого дільничного, — порадила жіночка у білому халаті.
Я попросив її назватися, але вона категорично відмовилася.
Мені нічого не залишилося, як залишити кабінет. Без попереднього діагнозу і рекомендацій.
У стресовому стані добрався додому і поміряв тиск. Він зашкалював за 170. Пульс — 122 удари за хвилину. Оце допомогли!
Сподіваюся, що мою розповідь прочитають не лише читачі, а й керівництво станції швидкої допомоги та у міському управлінні охорони здоров’я. І зроблять з цього належні висновки. Особливо у період переатестації. Адже на кону здоров’я людей.
А ще, як на мене, то було би дуже правильно здійснювати аудіо- або відеозапис відвідування пацієнтів в цю лікувальну установу. Такий недорогий прилад спонукав би персонал до чемності і відповідальності. Ну і само собою, не завадило би зобов’язати медичний персонал носити бейджики з іменами й прізвищами. Щоб деякі його анонімні представники не дискредитували високе звання лікаря, клятву Гіппократа і не кидали тінь на своїх достойних і самовідданих колег по професії.