Дев’ятьох жителів Деражні покусав скажений пес. Серед них — дев’ятирічна дівчинка. Сьогодні їм колять чи не останню на Хмельниччині вакцину. Щасливці ще встигли заскочити, як то кажуть, в  останній вагон. Але  якщо, не приведи Боже,  в тому ж таки Деражнянському чи якомусь іншому районі станеться подібне, то  залишиться  одне…  помирати в жахливих муках бо  держава, виходить не лише заблокувала  вакцинацію своїх громадян від сказу, вона відмовилася від  профілактичних дій. На жаль, цей висновок робимо, керуючись конкретними фактами. 

Для Софійки —  школярки Деражнянського НВК № 2 — зимові канікули закінчилися плачевно – в суботу,  9 лютого,  в центрі міста її вкусив за ніжку скажений пес. На щастя, через годину дитину вже провакцинували в Деражнянській ЦРЛ. А наступного дня —  у неділю — близько сьомої ранку, неприкаяна тварина вхопила за ногу пенсіонерку Марію Василівну. Жінка тільки-но вийшла з під’їзду свого будинку. Із рота собаки рясно капала слюна, сам же він був  настільки понурим  та байдужим, що в жінки, медика за освітою, від здогадок похололо на серці. О восьмій двадцять цей  самий, дивний  на вигляд, пес  уже накинувся на літню деражнянку Ларису Петрівну, яка чимчикувала під мостом поблизу молокозаводу. А в понеділок жертвою, здавалось, безстрашного нападника, став  молодий чоловік Олександр.

Собаку нарешті зловили, і лабораторні аналізи  підтвердили в нього сказ. А  до райлікарні один по одному звернулися й решта  нажаханих деражнянців,  яких покусала заражена тварина. Серед них, до речі,  й літня господиня скаженого. Як розповіла бабуся, її улюбленець не раз ганяв  лиса, що забігав у двір.  Шило вилізло із мішка: до нас у газету звернулися деражнянці, які повідомили вражаючу новину – в травмпункті Хмельницької міської лікарні на сьогодні немає жодної порції сироватки від сказу. Принаймні кожному, хто звертався із  проханням про вакцинацію,  вперто відмовляють(!).  
Що  ж змусило декого з постраждалих терміново мчати прямісінько до обласного центру? Елементарний страх, що тих вакцин, які має Деражнянська районна лікарня, на усіх не вистачить.   І це — гірка, як пігулка, правда. Хоча головний лікар Деражнянської ЦРЛ Володимир Онуфрійчук переконує:  в лікарні були достатні запаси необхідної вакцини. Чи так це? І чи не прагне, будь-що, Володимир Іванович зберегти гарну міну  при поганій грі? Бо, виявляється, районних(!) запасів сироватки вистачило  на чотири перших уколи кожному з дев’яти постраждалих або ж на повний курс для п’яти чоловік.  Це при тому, що весь курс вакцинації  становить 90 днів.  Для кожного існує індивідуальна схема, за якою за рівні проміжки часу потрібно вколоти  щонайменше   шість уколів.
Хоча, справедливості заради, відзначу:  вакцину від сказу Володимир Іванович шукав по всій Україні. Та  її не було — ніде! Допоміг обласний департамент охорони здоров’я. «Золоті» ампули привезли з Кам’янця-Подільського. Однак, якщо місто над Смотричем, не приведи Боже, спіткає така ж біда, латати дірку, схоже, вже не буде чим. Та є один важливий насторожуючий момент. Ні для кого не  секрет, що найбільш ефективно вакцина діє тоді, коли весь курс проводиться препаратом однієї дати випуску.
Із власних джерел ми дізналися про те, що таку вакцину, а йшла вона переважно з Франції та Росії, Україна не закуповує вже три роки. Окремі чиновники «наверху» активно  перешкоджають її  державній  реєстрації. Придбання вакцини в найближчі плани Міністерства охорони здоров’я теж не входить. Не вкладається в голові, як можна пояснити таку абсурдну медичну політику, скажімо, матері, чию дитину покусав скажений собака?! Невже мчатися щодуху в сусідню Польщу чи Росію, де такої вакцини хоч відбавляй,  причому  в кожній аптеці?  
Залишки вакцини останні роки райлікарні між собою просто ділили. Департамент охорони здоров’я, по суті, брав їх з одного району  і перекидав в інший, рятуючи постраждалих від укусу скажених тварин.  Як не дивно, та саме Деражнянська районна лікарня, завдяки старанням Онуфрійчука, головного лікаря з багатолітнім  досвідом, ще декілька років тому  мала найбільші в області запаси антирабічної  вакцини. Ними Володимир Іванович охоче ділився зі своїми колегами з Ярмолинецького, Городоцького, Чемеровецького, а останнім часом і Летичівського районів, коли їх, покусані зараженими тваринами, жителі потребували негайної допомоги.
Чому ж досвідчений фахівець і, навіть, фанат своєї справи, так і не дочекавшись допомоги держави, повинен сьогодні ставати заручником такої неоднозначної ситуації? Як і головні лікарі будь-якої з райлікарень області, перед якими не сьогодні, то завтра   проблема порятунку людей від страшної смертельної недуги  може постати впритул?  І невже тим, хто уособлює собою державу та її медицину, сьогодні просто начхати на пересічних українців?!  
«Ще  чотири-п’ять років тому ампули з сироваткою від сказу можна було легко придбати чи не в кожній  аптеці. Якби такі комплекти пересічна людина могла, раптом що, як і раніше піти та придбати, це було б ідеально», —  вважає головний лікар Деражнянської райлікарні. У минулі роки місцевим медикам доводилося просто викидати в сміття невикористані запаси вакцин, адже їхній термін дії швидко збігав, а профілактичні  заходи  місцевих сан-епідеміологів зводили вірогідність захворіти  на сказ фактично до нуля. На сьогодні ж комплект тільки для одного хворого вже  коштує близько десяти тисяч гривень. Тримати їх у великій кількості в лікарняних шафках при такому слабкому фінансуванні  медицини Онуфрійчук вважає абсурдним марнотратством.
Сьогодні ні йому, ні будь-кому з  керівників районних лікарень не позаздриш.     Приміром, видатки вже навіть не на повноцінне функціонування, а просто, існування Деражнянської ЦРЛ у 2016 році скорочено на два з половиною мільйони. За директивою, спущеною зверху, звільненню підлягають 60(!) чоловік медперсоналу. І це при тому,  що через брак вакансій медики останніми роками працювали фактично з потрійним навантаженням! Страйки ж представників української профспілки медиків, які нещодавно прокотилися в Києві перед високими стінами,  уряд та Адміністрація Президента цинічно проігнорували.
Аби хоч якось зарадити ситуації із спалахом сказу в Деражні, Володимир Онуфрійчук, користуючись особистими зв’язками, фактично випросив у колег із Одеси та Дніпропетровська шість упаковок антирабічного гамаглобуліну (для п’яти чоловік). За силою дії його, звісно, не порівняти з вакциною, однак хоча б імунітет постраждалих він зможе підтримати. З’ясувалося, що навіть такий препарат в Україні тепер на вагу золота.
Якщо копнути проблему глибше – вона почала загострюватися якраз тоді, коли уряд законодавчо в 2012 році ліквідував державну санепідемслужбу, що здійснювала чіткий контроль, нагляд та профілактичні дії проти поширення сказу. Відтак кратність перевірок знизилася до мінімуму. Не кажучи вже про те, що ще шість років тому саме ця служба була безвідмовним державним ланцюжком поставки антирабічної та деяких інших специфічних вакцин  до  лікарень. Який же вихід?
Завідувач Деражнянського відділення лабораторних досліджень ДУ «ХОЛЦДСЕСУ»  Наталя Євгенівна Ткачук каже: велосипед придумувати не потрібно. Варто лише повернутися до тієї районної програми боротьби зі сказом, яка діяла в 2006-2007 роках. Саме вона було співавтором та головним виконавцем того ефективного плану конкретних дій, який підкріплювався не такими вже й великими   коштами з місцевого бюджету. За три ж останніх роки відтоді, як у Деражнянському районі фактично припинився відстріл лисів(головного джерела поширення смертельної хвороби), популяція цих тварин більш ніж вдесятеро  перевищує допустимі епідеміологами норми. Показуючи конкретні цифри динаміки останніх років, фахівець стривожено доводить нам:  потрібно негайно організовувати відстріл у районі і лисів, і як би це жорстоко не звучало — бродячих собак. Адже на терези поставлене найдорожче – людське життя.
Відверто кажучи, деражнянці нажахані. Батьки не на жарт хвилюються за своїх дітей. Оголошення про дату відстрілу неприв’язаних собак уже розмістила районна газета. Місцеві ж жителі радять нам почергувати в місцевому парку. Люди переконують — серед білого дня тут можна побачити лисиць, які вільно розгулюють між деревами. Така поведінка зазвичай лякливих та обережних тварин вже є підозрілою. Пі- дозрілою для людей, але не державних чиновників, які покликані про них піклуватися.
Воістину — сказитися можна!