Допоможімо пораненому Олександру Петраківському, який перебуває у комі!
Сашко віддав свого шолома солдату, підлеглому, одному з чотирнадцяти чоловік їхньої розвідгрупи. Бо як хлопчина міг бути з незахищеною головою під обстрілом? І шолом врятував життя солдату. Він поранений, контужений, але — живий. Тоді, 20 липня, вони двічі потрапляли в засідку, і від терористів їм перепало стільки вогню, що взагалі дивно, як хоч хтось міг залишитися живим. Двоє загинуло, вісьмох важко поранено. Серед поранених і Сашко, тобто капітан Олександр Петраківський, командир розвідгрупи. Його, за іронією долі, звісно ж, поранило в голову. І хоч кров заливала очі, капітан вперто відстрілювався та віддав наказ не покидати поранених. Їх якраз встигли перетягти в безпечніше місце, як повернулися терористи — добивати...
На їхнє величезне щастя (до речі, усе відбувалося якраз біля міста Щастя Луганської області), їм прийшла підмога. Їх врятували. Сашкові зробили першу операцію там, на місці, у польовому Вінницькому госпіталі. Затим транспортували до Харкова, де зробили другу. Після неї він так і не прийшов до тями, і вже більше трьох тижнів перебуває в комі.
«Сліпе вогнепальне поранення в лівій лобній ділянці. Вогнепальний вдавлений перелом лобної кістки зліва зі стисненням головного мозку, забій головного мозку» — такий висновок лікарів. Нині Олександр перебуває у Львівському госпіталі. Єдине позитивне зрушення за цей час: минулого тижня він почав сам дихати...
Мати, Тетяна Никифорівна, у Львові. Хоча до сина в реанімацію не дозволяють, все одно не повертається додому, бо, здається їй, навіть через стіну материнська енергія передасться її дитині, і вже буде більше шансів на одужання.
Петро Станіславович, батько, теж живе надією. «Якщо Бог залишив сина живим, то повинен помогти йому видряпатися», — каже. Петро Петраківський — полковник запасу. А Тетяна Никифорівна — підполковник, ще служить. Старша дочка Світлана теж капітан. І чоловік її військовий. І дружина Олександра Галина теж. Є у нього ще дванадцятирічна сестричка Оленка, яка мріє стати офіцером.
Велика родина військових, наших захисників. Петро Станіславович думає собі, чи правильно він робив, коли хотів, аби діти йшли його дорогою? Адже ось яка біда сталася з його сином. Але хіба він припускав колись, що таке можливе? Та навіть в страшному сні подібне не приснилося б! І ще й з ким нині доводиться воювати! Важкі батьківські роздуми... Ще важчі від того, що не може заридати-заголосити, а зібрав себе, стиснув у великий кулак: зовні наче спокійний, а серце пекучою кров’ю обливається. Але, стверджує, таки не могли діти, й Сашко зокрема, іншу професію вибрати: вони брали приклад з батьків. Тому практично у восьмому класі почали стрибати з парашутом. Хтось грався ляльками, хтось бешкетував на вулицях, а його діти вчилися захищати Батьківщину. І Петро Станіславович саме сьогодні, попри великий біль і розпач, хоче подякувати ще раз керівнику клубу “Каскад” (це було років п’ятнадцять тому в Ізяславі) Валентину Лєбедєву, який навчив його сина й доньку впевнено почувати себе в небі, бути мужніми людьми. Сашко, певно, тому й навчався в академії саме на факультеті повітряно-десантних військ і розвідки. Його син — справжній професіонал-спецпризначенець! Батько пишається ним. Батько також знає, що він обов’язково піде воювати, як тільки його Сашко почне одужувати. «Полковників беруть до 60 років, тому я ще зможу відповісти за свого Олександра і за всіх вбитих й покалічених...»
А поки що Олександр Петраківський — у вкрай важкому стані. Рідні й друзі розпочали збір коштів для лікування воїна за кордоном. Потрібна величезна сума: 150 тисяч євро. Люди надсилають гроші. Чимало багатих людей обіцяють свою підтримку. Але зараз коштів недостатньо. Ви теж можете допомогти, переказавши гроші.
...Хочеться прокинутися, струснути головою і переконатися, що це сон, сон! Але до крику боляче: це не сон. Це справді убивають, калічать наших синів, братів, чоловіків. Це вони служать у напівголодній армії, без належного обмундирування й озброєння. І вони нас захищають. Ціною свого життя. Правду казав батько: якби там служили сини народних депутатів, то армія відразу б мала усе необхідне. І, може, безглузда війна припинилася б?
Хай Бог пошле одужання нашому земляку, 26-річному Олександру Петраківському, й іншим солдатам, пораненим під час проведення АТО. Нехай Бог оберігає усіх наших захисників, які там воюють.
P.S. Гроші можна переказувати на картку Петра Петраківського у ПриватБанку. Номер картки — 4731217103656375.
Gismeteo 
