Курси валют

Найзаповітніша мрія ― стати лікарем ― з'явилася в Лідії Іванівни ще в дитинстві. Уже тоді в неї була своя «дитяча лікарня» ― стара крислата яблуня у їхньому дворі… Дівчинка лікувала всі подряпини й побиті коліна своїх друзів, щедро змащуючи їх зеленкою та перев'язуючи бинтом.
Виплекана мрія таки стала реальністю, перетворившись в улюблену професію, у справу всього життя. Тридцять сім років віддала педіатрії Лідія Перебийніс, заступник директора КНП «Хмельницька міська дитяча лікарня» з медичної частини. Днями вона відсвяткувала свій ювілей. Власне, це і стало нагодою для нашої розмови.

― Розпочнемо з мрії, Лідіє Іванівно. Чому саме педіатрія?
― Я із самого початку бачила себе саме педіатром. Знаєте, як прийнято говорити, якби був шанс почати все спочатку, я б знову зробила все так само. Вважаю, що педіатрія ― найкраща з усіх спеціальностей в медицині. Розумієте, кожна дитина ― це подарунок від Бога. Тому нема ліпшої справи, ніж лікувати дітей, допомагати їм.
― Дітей, певно, важче, лікувати, ніж дорослих?
― Так, важче. Вони, як правило, не скаржаться. Тому треба бути високопрофесійним, щоб розуміти дитину, побачити симптоми, про які не скаже малюк і яких не бачить мама. Це по-перше.
По-друге, педіатр змушений під час хвороби дитини працювати з усією сім‘єю: мамою, батьком, бабусею, дідусем. І це складно. Треба бути психологом, аналітиком. І це все ― в інтересах дитини, аби вона швидше видужала.
Тому добре мати ще й освіту психолога. На якомусь етапі я це зрозуміла й пройшла навчання. Це дуже допомагає в роботі.
Взагалі, лікар постійно вчиться, він не може не вчитися.
― А є такі, що не вчаться?
― Є, але тоді вони довго не затримуються в медицині. Принагідно хочу зауважити, що нині ― при таких низьких зарплатах, при такому ставленні суспільства до медиків ― у медицині працюють здебільшого ентузіасти. Ті, хто насправді любить свою роботу, хто пішов у нашу професію за покликанням.
― Думаю, якраз доречним буде запитання про медичну реформу, яка, власне, й спрямована на покращення умов роботи лікарів та лікування пацієнтів. Лідіє Іванівно, чи можна вважати успішними кроки з реформування, які вже зроблені?
― Передусім хочу зауважити, що був період, коли взагалі вважали, що педіатрія не потрібна. Уявляєте? Завдяки величезним зусиллям наших професорів, цю спеціальність вдалося врятувати. Звичайно, сімейний лікар може займатися дітьми, але він не завжди зрозуміє грудну дитину, новонароджену.
Перший етап медичної реформи завершено успішно. Первинна ланка працює чітко. У сімейних лікарів та медичних сестер хороші зарплати. А ось на «вторинці» реформа якраз і загальмувала. Національна служба здоров‘я Украіни не має достатньо грошей для фінансування.
Ось наша лікарня ― це потужна клініка, які надає чимало медичних послуг. Ми багато оперуємо. Ми, по суті, працюємо і для всієї області. Однак поки що фінансування недостатнє, зарплати працівників залишаються низькими. Тому про завершення реформування вторинної ланки поки що говорити нічого.
― Лідіє Іванівно, ви прийшли до міської дитячої лікарні майже сорок років тому. Почали працювати у відділенні для дітей раннього віку. Нині організовуєте медичний процес. Чи змінився заклад за цей час?
― Звичайно. І найголовніша зміна, як на мене, ― гуманізація. Тобто, я б сказала, додалося людяності. Бо тоді дітей, яким виповнився рік, госпіталізовували уже без мам! Це було справді жахливо. Діти страждали, повільніше одужували, тужили за батьками. Тепер розуміють, коли дитина лікується, біля неї повинна бути мама, або ж батько чи бабуся. Тобто, рідна людина, яка ще й психологічно допомагатиме їй долати хворобу.
Саме це, до слова, і є підтвердженням статусу нашого закладу ― «Лікарня, доброзичлива до дитини». А найголовніший принцип доброзичливості ― абсолютна підтримка грудного вигодовування. Ми всіляко заохочуємо до нього усіх молодих мам.
Зазначу, великі зміни сталися в технічному оснащенні лікарні. Ми маємо сучасне обладнання, володіємо новітніми технологіями. Нині сучасна дихальна апаратура та перинатальні технології допомагають виживати багатьом дітям, про що раніше можна було тільки мріяти. Так само можна було лишень мріяти і про те, що зможемо виходжувати передчасно народжених немовлят вагою лише 500 грамів. Це справді диво! І ми це вміємо!
― А що залишається незмінним, Лідіє Іванівно?
― Не змінюються лиш старі істини: потрібно дуже любити те, що ти робиш, любити дітей, вчитися щодня і чесно працювати.
― Чи мають лікарі-педіатри якісь особливі риси, притаманні лише їм?
― Насамперед, треба любити дітей. Якщо дітей не любиш, у педіатрії робити нічого! Педіатри повинні бути дуже відповідальними. Вони ніколи нічого не відкладають на завтра. Усе повинно робитися сьогодні, у цю ж мить. І ― суворий контроль за виконанням.
― Чи зустрічаєтеся зі своїми колишніми пацієнтами, які виростають?
― Буває. І ці зустрічі ― як нагорода. От, наприклад, випадкова зустріч з мамою колишнього пацієнта і її щирі слова: «Дякуємо Вам! Ми дослухалися до Ваших порад, у нас все добре». Ще одна мама «мого хлопчика» (зараз він вивчає в університеті медицину) пригадує, як її маленький синочок довго хворів. Одужав відразу, як я відмінила всі препарати, які отримував. Було в моїй практиці і «диво зцілення» дитини, в якої на уроці «віднялися ніжки». Дівчинці, яку принесли на руках, я сказала: «Встань і йди до мене!» Вона встала і пішла. «Як Ви змогли поставити діагноз, як зрозуміли мою дитину?» – питала мама? Для цього потрібно вчитися, щодня, все життя.
На жаль, у моїй практиці, як і кожного лікаря, є і гіркі моменти. Були люди, з котрими ми не порозумілися, комусь я не змогла допомогти. Інші скаржилися, що в лікарні я їм не подавала чаю.
Прикро згадувати, але колись ненароком образила одного дуже дбайливого батька зі Старокостянтинова (не знаю його прізвища), який звертався до мене зі своєю донечкою. Пробачте мені.
― Хто навчив Вас так любити дітей?
― Любов до дітей я успадкувала від моїх батьків-педагогів – Галини Олександрівни та Івана Петровича. Про їхню мудрість, талант, терпіння і людяність дотепер розповідають у Тернополі.
Я поважала приклад батьків, але хотіла бути лікарем. Тож вступила до Вінницького медичного інституту. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка, Петра Леонардовича. Завдяки йому я не просто щаслива жінка, яка змогла поєднати служіння медицині і сім’ї, я отримала стільки любові, заради котрої інші люди віддадуть своє життя.
Петро Перебийніс – відомий на Поділлі лікар, кардіолог вищої категорії.
Моєму чоловікові я дякую за терпіння, професійну підтримку, любов, дружбу, гумор і найкращу на світі каву. І ще за згоду обходитися без домашньої їжі в часи моїх безкінечних нічних чергувань, вихідних і свят, проведених мною в лікарні, біля ліжок хворих дітей.
― Медиками стали й ваші діти?
― Так, пристрасть до медицини вони увібрали, як кажуть, з молоком матері. Я пишаюся успіхами свого сина Павла, стоматолога-хірурга, імплантолога. Дочка Оксана ― ще зовсім молодий лікар-отоларинголог, але наполеглива.
Стоматологом працює й невістка Катерина, її золоті руки дарують людям щасливі здорові посмішки.
― У вашій родині ціла лікарська династія, так, Лідіє Іванівно?
― Маємо аж 18 медиків! Зокрема, моя сестра Світлана Іванівна ― декан стоматологічного факультету Тернопільського медуніверситету.
― Колектив міської дитячої лікарні ― ваша друга сім'я…
― Авжеж, велика і шанована мною. Я щиро вдячна моїм колегам, з якими пережито так багато, з якими разом працюємо, щоб полегшити страждання хворих дітей. Колектив нашої лікарні ― не просто команда професіоналів, це, образно кажучи,  справжнє сузір’я, і кожен лікар – це велика мудрість і доброта. І наша складна щоденна праця ― заради дуже благородної мети ― здоров’я дітей.
Хочу подякувати всім моїм пацієнтам, з якими ми стільки пережили за багато років, які виросли на моїх очах, їхнім батькам. Хочу подякувати і сказати, що я їх дуже люблю і молюся Богу за них, як за своїх рідних дітей.
Їхньою довірою і любов’ю живе душа лікаря.
― Дякую, Лідіє Іванівно, за такі гарні щирі слова. Дякую за розмову. Успіхів Вам у нелегкій роботі! Коли є такі лікарі, ми спокійні за своїх дітей.