26 листопада Україна вшановуватиме пам’ять заморених страшним голодом мільйонів простих людей, які без жодної краплини надії на крихту хліба в пекельних муках відходили у вічність… Туди, де немає болю і страху, де немає заплаканих голодних і опухлих дітей, де немає спустошених поглядів тих, чия свідомість була затьмарена голодом…
Наша земля й донині пам’ятає стогони тих, хто помирав посеред вулиць під звуки кривавої сталінської пропаганди, що в Україні голоду нема. Та жорстокі злочини не лише пам’ятаємо ми – українці, геноцид нашої нації визнають у світі.
Термін «геноцид», який з грецької перекладається як «народовбивство», уперше в своїй праці вжив у 1944 році польсько-американський юрист єврейського походження зі Львова Рафаель Лемкін. У 1945–46 роках він був радником Верховного суду США на Нюрнберзькому процесі, під час якого просував Конвенцію про запобігання злочину — геноциду та покарання за нього. Її одностайно ухвалили Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 році в Парижі.
Перші факти про Голодомор в Україні на Заході оприлюднено британським журналістом Ґаретом Джонсом, який опублікував свій відомий репортаж про Великий голод в Україні у 1932-33 роках.
Однак радянська влада намагалася заперечувати голодомор через своїх прихильників на Заході. І вже через два дні після появи в західних газетах репортажу Ґаретом Джонсом, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Й лише потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими.
Ґарету Джонсу вдалося головне — побачити жахи Голодомору на власні очі. Після того, як іноземні видання опублікували матеріали Джонса про смертельний голод в Україні, йому назавжди заборонили в’їзд до Радянського Союзу. Ось як описував він Голодомор в Україні: «Сніг лежав глибоко довкола, коли я почав свою мандрівку селами Північної України, яка колись живила Європу і була відома як житниця світу... Перші слова, що я почув, були зловісними, бо старенька селянка, яка важко рухалася по колії, відповіла на моє привітання фразою «Хліба нема». «У нас два місяці хліба не було», – додала вона тим глибоким заплаканим голосом, який мали більшість селянок...». Британець описав дуже точно те, що йому довелося побачити, діалоги з голодними українцями, опухлих дітей, вимерлі та безмовні села. Після заборони в’їжджати до Радянського Союзу Джонс подався на Далекий Схід. Про сталінський режим він все-таки писати не перестав та активно його критикував. Тому смерть журналіста під час подорожі Монголією багато хто не вважає звичайною випадковістю. Джонса разом із німецьким колегою захопили та вбили бандити. Поширеною є версія про те, що це стало помстою НКВС.
Писав про Голодомор у грудні 33-го і англійський журналіст Малкольм Маґерідж. У газеті Manchester Guardian він поділився своїми враженнями від поїздок Україною, написавши про голод. Журналіст справді засвідчив масову загибель людей, але тоді не назвав конкретних цифр. Однак його репортажі були надруковані без імені автора, сильно відредаговані та розміщені глибоко всередині газети. Та навіть після цього комуністичний тоталітарний режим заборонив іноземним журналістам їздити по тих територіях країни, де панував голод.
Дуже цінними фотосвідченнями геноциду українців є світлини австрійського інженера-хіміка Александра Вінербергера. Він майже два десятиліття працював на підприємствах СРСР, у 1932–33 роках якраз перебував у Харкові, де зробив такі важливі фото мору українців. Вінербергер таємно зробив понад сотню світлин, на яких зображені черги голодних людей біля продуктових крамниць, зголоднілі діти, тіла померлих від голоду, масові поховання жертв геноциду. Вони були перепубліковані в кількох книжках і брошурах, і стали відомими міжнародній міждержавній організації «Ліга Націй».
Чимало світових імен – журналістів, дослідників і фотографів – назавжди увійшли в історію, вони стали частиною нашої історії, бо не змогли мовчати про страшну страту голодом українців. І сьогодні – в ХХІ столітті, ми знову переживаємо справжній геноцид – криваву розправу над українцями з боку путінської орди.
Парадоксально, та ще в далекому 33-му Рафаель Лемків у своїй доповіді на Нюрнберзькому процесі сказав: «Це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації... Українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все інакше... Він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини».
Gismeteo 
