Більш як вісімдесят літ тому — в червні 1941 року — наш земляк, поет, військовий кореспондент Леонід Левицький написав:
“На наші мирнії квартали,
Багаті колосом лани
Від бомбовоза тінь упала,
Лягла примарою війни...
( Вірш “Недоспівана пісня”).
І от через десятиліття все повторилося. Лише напрямок удару змінився із заходу на схід. Та й тепер той шал війни подесятерився: і військовою технікою, і злістю, і жорстокістю рашистів, їхніми ординськими замашками, тисячократним варварством. Такого звірства, яке чинять російські війська на території України, не знає історія, не пригадують старожили. Чому, за що така лють і ненависть? А чи відають ті рашисти на чолі із своїм правителем путіним, за що і на кого руку підняли?! Що ж, постараюся нагадати їм дещо з історії.
Доля розпорядилася так, що чверть століття, працюючи в редакції Теофіпольської райгазети, мені пощастило зустрітися із сотнями ветеранів минулої війни, написати і надрукувати майже триста розповідей про цих героїв. Десятки з них як-от М. Ваколюк із села Строки, В. Тогобицький із Волиці, С. Вишневський із Святця, багато інших були удостоєні медалей, інших нагород то за оборону Москви, то Ленінграда, то Волгограда. Думаю, що пояснювати не треба, що оті українці мужньо боронили від фашистів-гітлерівців міста і села росії. А от 24-річний вчитель із Кунчі Степан Данилюк був важко поранений, захищаючи підступи до москви. Після цього його чотири місяці “латали” лікарі в шпиталі. А, може, рашисти, їхні керманичі не знають, як їхні землі захищав на Курській дузі танкіст Павло Ткаченко з Базалії. За один бій двома орденами Червоної Зірки його нагородили. І таких прикладів — безліч.
Не роти чи батальйони, а цілі полки селян, вчителів, робітників нашого району пішли на війну в 1944-45 роках. Додому повернулися одиниці. О тут би путіну разом із своїм корешем лукашенком замість того, аби казна про що варнякати в позолочених кабінетах, виношувати плани, як ото знищити Україну, поїхати в архів МО СРСР. Там на кожного колишнього воїна з України є досьє. І там, звісно, є дані, де наші хлопці за русню полягли. Он святецьких 36 хлоп’ят у могилах під москвою, псковом чи орлом лежать. А з сусіднього маленького Колісця 24 там. Найстаршому Данилові Андрійчуку було 42 роки.
Наші воїни не лише в російських могилах лежать. Хотілося б вірити, що білоруський казкар лукашенко знає, де могила ще одного воїна з Колісця — 21-річного Степана Шевчука. Підкажу — в селі криниця пружанського району брестської області покоїться командир ескадрону, який наводив жах на німецько-фашистських загарбників. До могили його лукашенко мав би на колінах підходити. Але не здивуюся, якщо казкар Лукашенко скаже, що це був ескадрон УПА, який заблудився. Бо ж російських солдатів он скільки в Україні “блудять”. Та є заковика: на нагородному листі (є такий в отому Подольському) серед підписів високих полководців є ствердний вердикт: “достоин”.
Таких прикладів можна наводити ще багато, бо українським солдатам було байдуже, де битися з ворогом, для них було головне — аби фашистів здолати. А вийшло що? Он як віддячують тепер рашисти. Знущаються, знищують онуків, правнуків тих, хто ціною свого життя боронив від фашистів землю русскую. Тепер рашисти з тієї землі прийшли визволяти нас від волі, щасливого життя і розквіту держави і кожної родини.
Ця моя розповідь побудована на фактах, цифрах, розповідях ветеранів минулої війни, історико-документальної книги “Навічно в пам’яті народній”, а також на документах, отриманих мною з архіву МО СРСР в 1970-1990 роках.
Gismeteo 
