22 червня — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
Другий рік в Україні триває повномасштабна кровопролитна війна, яку розпочала росія. Від її початку зруйновані сотні тисяч цивільних об’єктів, завдано збитків на мільярди і мільярди доларів, загинуло понад 8 тисяч наших співвітчизників, із них майже пів тисячі дітей, більше 10 тисяч отримали поранення. Російські окупанти продовжують порушувати закони і звичаї ведення війни, звіряче вбивають і катують українців на тимчасово окупованих територіях, жертвами варварства та геноциду стають беззахисні жінки та діти, яких вони ґвалтують і калічать, багатьох викрадають і вивозять в росію.
Усе це ще раз свідчить про те, що для російського агресора не існує ні правових, ні людських меж у творенні зла — зла, яке вже мало місце в Україні у 1941-1944 роках, коли на її території господарювала нацистська Німеччина. Нині, мабуть, не знайти української родини, якої свого часу не торкнулася б, не залишила свій кривавий слід та жахлива німецько-радянська війна. Звичайно, 82 роки тому для кожного з наших співвітчизників старшого покоління вона розпочиналася по-різному, і кожний із них мав або має свої спомини про 22 червня 1941 року.
...Вони вперше зустрілися буйноквітучого травня 1941 року на одній із районних нарад передовиків сільськогосподарського виробництва. Батько, механізатор-авангардовець машинно-тракторної станції, завжди перевиконував норми виробітку, мама – краща ланкова з вирощування коріандру, мала вже не одну відзнаку за високі врожаї цієї південноазіатської ефірномасляної культури, яка добре прижилася на подільських чорноземах. Із того виробничого зібрання, яке стало доленосним для обох, дорогою додому, він до Вербки-Мурованої, а вона до сусіднього села Круті Броди, познайомилися ближче. Відтак домовилися про нову зустріч. І вже наступного дня батько пішов до знайомки на вечорниці. А за місяць і вирішили побратися. У молодих, до того тато вже відбув строкову службу в Хабаровську, було багато мрій і сподівань на майбутнє: створити гарну родину, спорудити власний просторий будинок, у якому б завжди лунав дитячий сміх, висадити сад.
Весілля запланували зіграти 22 червня. Як не було сутужно, адже наречена жила з мітір’ю одна, її батько помер, коли вона була ще зовсім малою, не в розкошах мешкала і сім’я майбутнього судженого, в родині, окрім нього, підростало ще двійко молодших братів, однак до весілля підготувалися, як належить. І свинку зарізали, і самогону вигнали вдосталь, калачів напекли. Звичайно ж, і музику найняли. Хотіли, щоб усе, як у людей.
Урочистий день видався теплим і сонячним. Наречені та гості святкували, як мовиться, наповну, з дотриманням усіх подільських традицій – з «брамовим викупом» нареченої, з різними подарунками, жартівливими тостами і побажаннями, із запальною полькою і краков’яком. Здавалося, нічого не мало б захмарити весільне гуляння. Як звідки не візьмись, саме в його розпал на подвір’ї з’явився непроханий гість – «діжурний» із сільської ради (були тоді такі працівники, які завжди чергували біля єдиного в селі телефону). Він підійшов до моєї бабусі Марії, тобто матері моєї мами і, відкликавши її подалі від присутніх, схвильованим голосом сказав, що йому зателефонували «зверху» і повідомили жахливу звістку: о 4-й годині ранку без оголошення війни, німецькі фашистські війська напали на нашу країну, і це озвучив по радіо сам Молотов…
Ясна річ, людям стало далі не до весілля, — звістка болем озвалася у серці кожного гостя. Натомість з’явилися розпач, сльози, страх, невідомість…
Того ж дня було оголошено Указ Президії Верховної Ради СРСР про мобілізацію військовозобов’язаних, якій підлягали ті, хто народився з 1905 по 1918 роки включно. Першим днем мобілізації вважався 23 червня 1941-го. Серед призваних до війська був і мій батько, 1916 року народження. Служив стрілком.
…З історії відомо, у перший день війни тисячі німецьких гармат відкрили вогонь по прикордонних заставах, укріпленнях, вузлах зв’язку. Одночасно було збомбардовано багато міст України – Львів, Київ, Севастополь, Одесу, інші промислові та адміністративні центри, залізничні вузли. Потужні удари німецької авіації були спрямовані на радянські аеродроми та розташування танкових частин. З перших днів війни бойові дії велися на території України, де оборонялися війська Південно-Західного і Південного фронтів. Незважаючи на героїчний опір прикордонних застав та військових частин вже 22 червня німецькі танкові колони просунулися на окремих ділянках на 50 кілометрів углиб території України. Бойові дії набували найжорстокішого характеру, хоча радянські війська вимушені були залишити Львів, Рівне, Дрогобич, Тернопіль, Бердичів і Житомир. 10 липня німці підійшли до Києва. Несподіваний напад дозволив німецьким військам у перші ж години війни захопити стратегічну ініціативу. Радянські командири не були готовими до такої тактики ворога. Потрапивши в «котел», радянські частини були відразу відірвані від постачання, швидко втрачали дисципліну та керованість, тому випадків успішного організованого прориву великих підрозділів у 1941 році було дуже мало. Солдати та офіцери виходили з оточення невеликими групами, чимало бійців потрапляли в полон.
Не оминула ця участь і батька. Щоправда, ненадовго. Правдами, неправдами вдалося вимолити у німця відпустити його додому, зіславшись на те, що там його чекають «хвора» дружина та немовля. Щоправда, немовля, тобто мій брат Володимир, з’явився на світ аж у липні 1942 року.
Слід нагадати, що Кам’янець-Подільська область була окупована фашистськими загарбниками у середині липня 1941-го. Для жителів нашого краю настали пекельні дні кривавого фашистського терору. Гітлерівці ліквідували сільгоспартілі, натомість запровадили общинні господарства, за роботу на яких платили мізерну платню. Німецька влада оподатковувала селян численним грошовими і натуральними податками. Здавали молоко, яйця, м’ясо тощо. Продавати ці продукти на ринку заборонялося.
У таких умовах довелося попрацювати моїм батькам на тимчасово окупованій території аж до її звільнення – березня 1944 року. Затим тато знову пішов на фронт, з якого повернувся з бойовими нагородами та важким пораненням у 1945 році. Від групи інвалідності відмовився. Як він мені пізніше пояснив такий вчинок, що йому було соромно називати себе, тридцятирічного, калікою. Тож скільки мали сил, працювали з мамою, не покладаючи рук, у народному господарстві, знову ходили у передовиках. Здійснили і свою заповітну передвоєнну мрію – побудували добротну хату, висадили біля неї фруктовий сад, викопали криницю, виростили й дали путівку в життя двом синам, дочекалися онуків. Правда, батькові судилося недовго ними тішитися, таки далося взнаки поранення і відійшов він у вічність у неповних шістдесят. Мати три роки не дожила до дев’яносторіччя.
На жаль, та війна, як і мільйони інших українських сімей, добряче зачепила своїм чорним крилом багатьох членів моєї родини. З фронту не повернувся дід Павло Добровольський, вдовами залишилися рідні сестри матері Олена, Євгенія, Ольга, напівсиротами їхні шестеро дітей – моїх двоюрідних братів і сестер, з різними ступенями поранень повернулися з кривавої бойні рідні дядьки Степан і Роман.
Загальні втрати військових та цивільного населення під час війни за різними даними становлять від 50 до 75 мільйонів людей. З них майже 10 мільйонів – українців. Це майже чверть усього тогочасного населення України. Було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, вивезено 550 промислових підприємств, незліченну кількість історичних цінностей. Україна внаслідок Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45% від збитку всього СРСР.
Який внесок зробили українці у перемогу над нацизмом? Загальна кількість мобілізованих з території України за роки війни до Червоної армії становила майже 7 мільйонів. Кожний другий з них загинув, а кожний другий із тих, хто вижив, повернувся інвалідом. Сотні тисяч українців боролися проти нацистів у лавах партизанів та повстанців. Семеро українців були командувачами фронтів і армій, 200 – генералами. Понад дві тисячі українців за героїзм під час боїв отримали найвищу нагороду в СРСР – звання Героя Радянського Союзу. У 1944 році кожен третій військовослужбовець Червоної армії був вихідцем з території України. У піхотних частинах і з’єднаннях 1–4 Українських фронтів українці становили 60–80%. Під час гітлерівської окупації із нацистами в тилу боролися українські партизани і вояки УПА.
Нині росія намагається приватизувати перемогу над нацизмом у Другій світовій війні і перетворює її у засіб просування своїх новоімперських агресивних планів. Президент росії та пропагандистські ресурси кремля упродовж десятиліть цілеспрямовано знищували пам’ять про внесок України та антигітлерівської коаліції у перемогу над гітлеризмом. Проте, як кажуть, факти — річ вперта… І світ це знає.
Gismeteo 
