Курси валют

Батьки
Не вродися красивою, а щасливою. Ця народна приповідка стосується жінки, яка народила первістка Якова. Сімнадцятирічна Мотрона Русавська вийшла заміж за 22-річного односельця Василя Гольчевського. 22 жовтня (3 листопада) 1897 р. Бог дав їм сина, котрий згодом стане на Подільській землі славним отаманом. Молоде подружжя жило в нестатках, працювало на хліб насущний, по неділях відвідувало церкву в сусідському Балині, де вінчалися, раділи святам і традиціям з усіма жителями рідного села Гута-Літинська, що на Вінничині… Та не встиг батько натішитися своїми маленькими козаками (після Якова знайшовся Федір), як підкосив його тиф. На тодішні часи смерть господаря означала для вдови не життя, а чорне існування. Ця гірка чаша минула Мотрону. Через чотири місяці 25-річну М. Гольчевську повів під вінець Войцех Ферфецький. Народивши двох синів, другий чоловік у розпалі літа помер від невідомої хвороби. Здавалося, не бачити Мотроні більше сонця у своїй приземкувато-сумній хатині, відтепер біда ніколи не відступиться… Але доля розпорядилась по-своєму – вона втретє виходить заміж за парубка, ще й на п’ять років молодшого за себе. Нев’януча вродливість очарувала Юхима Ферфецького. І нажили вони п’ятеро дітей, одне з яких померло… У третьому шлюбі Мотрона Іванівна прожила 20 років. А в 1928 році розлучилася з чоловіком. Чому і з якої причини – невідомо.

Ненавидів і своїх
Попри нелегке родинне життя, Яків отримав початкову освіту, закінчив двокласну церковно-вчительську школу, а після однорічного курсу у Вінниці отримав звання вчителя. Із 1913 року почалася його педагогічна робота в с. Сахни Летичівського повіту. Там він подружився зі священиком Миколою Козаком, який став духовним батьком Якова, виховавши в ньому українського патріота.
Перша світова війна вишколила з Я. Гольчевського (Гальчевського) справжнього бійця. Спочатку служив рядовим 2-ї запасної гарматної бригади в Казані, у Житомирі закінчив школу прапорщиків і став ротним запасного пішого батальйону у Вінниці. Далі – Західний фронт. За героїзм, проявлений у численних боях, штабс-капітана царської служби Гальчевського було нагороджено орденом Святого Станіслава III ступеня, двома орденами Святої Анни. Після Жовтневої революції разом із братом Федором повернувся додому. Знову почав учителювати. Але вже з квітня 1918 р., як член Національного союзу України, поринув у вир тривалої і жорстокої визвольної боротьби. Під орудою отамана Гальчевського перебувало 500 вояків. За голову «Орла» більшовики обіцяли велику суму винагороди, але він залишався невловимим і незрадженим… Ватажок з’являвся несподівано, наводячи жах на московських окупантів. Вимогливий до себе та бойових побратимів, одчайдушний і поміркований, кмітливий і хитрий – таким Гальчевський залишився у спогадах. А йому ж було тоді лише 26-28 років.
Ненавидів і своїх за сліпоту і байдужість, нещадно карав сексотів і запроданців. У книзі-сповіді «Проти червоних окупантів» пише: «Часами найпевніший чоловік, ні з того, ні з сього зраджує. Ця прикмета дуже розвинена в українській вдачі. Ми, українці, люди крайностей: маємо безліч героїчних одиниць, а в той самий час є багато інертних, а ще більше тих, які будуть поборювати своїх братів при допомозі чужих сил за ті вигоди й обіцянки, що їх ворог дає, чи має дати з нашої кишені».
Повстанців повчав: «До своїх зрадників, «хохлів», які з огляду на свою трусливість, майно і достаток запобігають ласки в комуністів, а нас будуть зраджувати, мусимо бути нещадні. Коли б у нас на Лівобережжі, а згодом на Правобережній Україні, було менше людей, отуманених комуністами, то чужинці у нас були б не панували». Або: «… своїх, які перейнялися ворожими ідеями та тим ідеям служать, — треба знищити. І не раз говорив я це своїм старшинам та козакам, що коли б не було серед нас запроданців, не було б і неволі».
Купа років цим словам, але й донині вони залишаються актуальними.
Жорстокий і милосердний
«Орел» не знав спокою. І щоб перемагати, у скрутних обставинах виходити сухим із води, радив козакам бути організованими, добре озброєними, маломовними навіть між своїми – не оповідати, де були, що робили чи думаємо робити. Крім того, прагнути наладнати розвідку, а вдень, щоб якнайменше їх бачили. «Орел» переконував: «Ми сильні своєю таємничістю, дібраним елементом, нежданим нападом-заскоченням, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зникненням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти —
20 доріг до нас». Дотримуючись чіткої тактики, подільські повстанці діяли. Наведемо кілька документальних фрагментів.
Січень, 1922 р., витяг із розвідзведення штабу кінного червоного козацтва: «Розвідка у банді поставлена блискуче, причина — співчуваюче ставлення до банди селян довколишніх сіл, які швидко ставлять до відома банду про дії наших загонів».
Березень, 1922 р. Загін «Орла», розділившись на групи, напав на с. Бохни. Взято у полон 70 курсантів артилерійської школи. Комуністів розстріляно, решту відпущено. Із захоплених чотирьох гармат повстанці відкрили вогонь по Летичеву та с. Вербка, де перебували червоноармійські підрозділи. «Орел» на чолі кінноти дав відсіч понад трьом сотням червоноармійців з Летичева.
21 травня загін Гальчевського напав на с. Бохни та Летичів. Ліквідувавши чекістів, з місцевої в’язниці звільнили 17 політичних в’язнів, 10 з них отаман прийняв до загону і подався на Вовковинецькі хутори. Звідти — на станцію Комарівці Летичівського повіту, де після вдалого бою з червоноармійцями об’єднався із загоном Голюка. Невдовзі під тиском червоного козацтва повстанці відступили до Зіньківського лісу. Після сутички загін Голюка попрямував у Кам’янецький повіт, а Гальчевський – у Проскурівський повіт. У с. Пашківці отаман покарав представників Пашковецької республіки за вчинення опору війську другого Зимового походу. Далі «орли» вирушили в район Меджибожа, Русановець та інших сіл.
Подібних розправ і боїв були сотні. Але про два випадки Яків Гальчевський особливо шкодував. Не вдалася операція підриву панцирного потяга, в якому їхав Лейба Троцький до Проскурова на огляд кінної дивізії. Підірвавши залізничну колію попереду «бронепотяга смерті» неподалік містечка Вовковинці, наляканий більшовицький воєнний комісар із Жмеринки попрямував до Києва. Згодом, після нападу на с. Дашківці, що біля Віньковець, повстанці атакували колону червоноармійців. Це була охорона командира корпусу кінноти з Вінниці
В. Примакова. Йому, начальнику штабу та ад’ютантам вдалося втекти на автомобілі… А ось сутичка під Трепівським Майданом завершилася для комбрига Александровича, якого нагороджував сам Троцький, смертю.
До козаків отаман Гальчевський говорив: «Ми, повстанці, боремось під національними прапорами за велику ідею, і за цю ідею ми не боїмося ні смерті, ні мук. Ми є месниками за кривди, заподіяні Москвою нашій нації впродовж віків… У запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо революційний вогонь на землі Московщини».
*  *  *
У відділі краєзнавства обласної книгозбірні ім.
М. Островського презентували довідково-інформаційне видання «Подвижник української ідеї», приурочене 120-річчю від дня народження маловідомого для широкого загалу патріота, захисника рідного краю, полковника Української Народної Республіки Якова Гальчевського. Перед бібліотечними працівниками навчальних закладів міста виступили науковці Денис Красносілецький і Світлана Маркова, педагог Наталія Солтис і краєзнавець із Летичева Володимир Борисов.