Вона століттями гойдала колиску. Ні-ні, не матір, яка ніжно співає немовляті, щоб заснуло і росло на втіху родині… Її вигойдували російські царі та комуністи, генсеки й «демократи», постійно примовляючи: ми вихідці зі «спільного кореня», поєднані «єдиною колискою», а отже, маємо завжди жити разом. Найстарше дитя з-поміж трійнят — великоруське, а за ним мусіли слухняно чеберяти українська та білоруська сестрички. Недовірливцям московини наполегливо втовкмачували, що чадо законнонароджене й охрещене православієм (типу Кіріла). Хто заперечує і не згоден, той свої «буржуазні» сумніви розвіюватиме по просторих в’язницях ГУЛАГу.
Ким і для чого було створено міф про «спільну колиску» і «братні народи»? Цю велику брехню почали закладати несамовитий цар Петро («Це той первий, що розпинав нашу Україну», за Т. Шевченком), активно ж продовжила цариця Катерина ІІ («А вторая доконала вдову сиротнину»). Саме ця освічена німкеня, привезена й посаджена на російський трон, звеліла «впорядкувати» великоросійську історію. І придворна братія (спеціальна комісія) заповзялася ліпити захоплюючу казку, яка нічого спільного не має з проминущою дійсністю. Але государиня не звертала увагу на відверту неправду та фантастичні вигадки — головна мета досягнута: історію Московії з’єднано воєдино з історією Київської Русі. Аби замести сліди фальсифікацій, імператриця наказала знищити всі архіви й літописи, в тому числі оригінал твору Нестора «Повість минулих літ». З цього приводу наш земляк, дослідник Володимир Білінський писав у книзі першій «Країна Моксель, або Московія»: «Про нього (тобто Нестора, — авт.) в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським авторам історії. І це в той час, коли Катерина ІІ ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці». Автор задається питанням, у чому криється таємниця великої праці літописця Нестора, якщо «вона була знищена або захована в надсекретні схованки імперії? Адже Санкт-Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсуворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став для великоросів нецікавий. Усіх «влаштували» копії. Чи не дивно? Відповідь може бути одна: в оригіналі «Повісті минулих літ» щось не влаштовувало правителів Російської імперії…» Тоді, як у ті ж катеринівські часи і пізніше, «випадково» виявляли тисячі (саме тисячі!) так званих літописних зводів, де спочатку йшла «Повість…» або інший стародрук Київського князівства. «Жагуча» любов до рідної історії «гулящої баби» відома: правду — приховати на віки, брехню — підняти на світло.
Але парадокс Історії полягає у тому, що її неможливо зарити, мов скарб, і поставити на цьому хрест. Якщо вдасться спотворити, найсуттєвіше видалити, а натомість натицяти «об’єктивні», «правильні» власні вставки, все рівно згодом таємне стане явним.
Що ж насправді викрилося?
Перша фальсифікація: Петро І нібито 1716 року зняв копію з так званого Кенігсберзького літопису, де було зафіксовано «об’єднання» давнього Київського та Московського князівств, а також там же обґрунтовувалася єдність слов’янських і фінських земель. Ярослав Дашкевич та інші відомі українські історики підкреслюють, що ця фальшивка стала основою для подальших фальсифікацій — написання так званих загальноруських літописних зводів, у яких обґрунтовувалося право Московії на спадковість Київської Русі. Виходячи з «істини», 22 жовтня 1721 року Московія оголосила себе Російською імперією. Так було вкрадено в українців історичну назву Русь.
Фактично Московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди — держави Чингізидів. Дослідник князь М. Трубєцкой наголошує: «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. «Свержение татарського ига» звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви». Отже, татаро-монголи стали «хрещеними батьками» московської державності. Її князівство (з 1277-го, а з 1547 року — царство) не мало жодних зв’язків до ХVІ ст. із князівствами Київської Русі. Тобто великоруський народ ніколи не мав родинного коріння з українцями. Про це відверто говорив автор «Скіфської історії» А. Лизлов та інші.
Друга теорія великоросійських істориків: татаро-монгольська орда СПУСТОШИЛА Україну, й основна маса людей перейшла на північ — до Суздальщини та на захід — Галичини. Загалом переміщення слов’янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Мещери і Верхньої Волги відбувалися в період Х-ХVІ століть. М. Грушевський відкидає такі припущення, бо під час нападів ворога людність рятувалася у лісах, ярах, печерах. Не було жодної потреби тікати від плодючої землі, вважає В. Білінський, у непрохідні хащі на територію Моксель за тисячі кілометрів. Деякі прислужливі мужі науки, мов після перепою, шокували українських і своїх, російських, істориків тим, що навіть Київ розбудовували московити. Називається, заслужили «честі» на шосту палату. Бо ні бази доказів, ні логіки у трактуванні нема. Володимир Білінський пише: «…в Російській імперії існувала тверда стратегічна настанова, яка зобов’язувала витлумачувати походження українського народу, його мови, культури й історії як вторинних — від великоросійського. Іншого, мовляв, не могло бути. Великороси тривалий час узагалі стверджували, що нібито саме вони заснували стародавній Київ, були його господарями в період розквіту і покинули Київ лише після монголо-татарської навали… На підтвердження божевільних ідей проводилися численні дослідження, захищалися дисертації. Брехня лилася рікою, й здавалося, що, зрештою, остаточно переможе. Але брехня тому і є брехнею, що з появою незалежних дослідників і вивченням першоджерел — спростовується. Проте — не зникає». Автор, розвінчуючи міфи, приходить до висновку: «За всіх часів історія, писана в Росії, відображала не істину, а насамперед державні шовіністичні інтереси імперії».
Так, брехня не зникає: міфи потужно продукуються і ширяться легко, правда доганяє лжу і туго сприймається людськими головами. У тому числі українцями. У шовіністичній ідеології «собіратєлєй земель» виокремлюється один виняток. Більшовицький історик Михайло Покровський спростовує і відкидає теорію «триєдиної Русі», відмежовується від усякого зв’язку з Україною. Така відрубність у позиції мала підставу. Дослідник не послуговувався видумками і домислами, а реалістичним підходом до історії: Москва є спадкоємицею Золотої Орди. Але цим, закликає він, треба гордитися, і ставить росіян вище за європейські країни. Однак у 30-х роках, коли правив «сталевий» вождь, працю «Нарис історії Росії» академіка Покровського визнано ухвалою партії неправильною, автора проголосили немарксистом… Росія повернулася до «старшобратства», і ніхто у цьому не мав сумніватися. Звичайно, «непогрішимий» ЦК після розгорнутої наукової дискусії виробив «нове бачення» історії Батьківщини. Полягало воно, як сказано у Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1954 р.), у тому, що «російський і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь…» Далі «поступово» виросли «три братні народності», які «пронесли через століття усвідомлення спільності своєї долі». Відтоді кожен, хто брався за перо, щоб «глянути» в сиву давнину, повинен був обов’язково поколихати «єдину колиску». Та часи змінилися. «Старший брат» під магнетичним поглядом прищурених очей великоносця брехні волає «Розіпни Україну!» Міф про «єдину колиску» луснув безповоротно. Розтрощену кремлівською агресією, її викинуто на смітник історії.
Gismeteo 
