Ще один рік ― нові сивини на скронях ветеранів. Особливою сторінкою у спогадах залишається початок однієї з найстрашніших і найкровопролитніших воєн в історії людства. Свідки лихоліття продовжують розповідати. Наша зустріч з очевидцями, жителями Ярмолинець.
Марія Миколаївна Кайдан, дитина війни:
― Коли війна розпочалася, мені саме виповнилося 10 років. Страх, розпач, крики, сльози матерів, дітей… Батька забрали на фронт, нас у мами ― п’ятеро діточок. Від німецької наруги мусили ховатися у саду, у виритій ямі. Врізався у пам’ять такий момент: звучить оглушливий вибух, летять осколки, і мама, як птаха крилами, закриває нас руками. А в хатині нашій, у більшій кімнаті, фашисти поставили коней. Нікого й нічого вони не жаліли, забирали в людей речі, продукти. В одного сусіда застрелили свиню, і в його ж хаті м’ясо різали. Згодом ми з мамою пішли в село Слобідка-Кадиївська, там переховувались у доброї жінки на ім’я Франя. Це село далеко від траси, а Буринці ― куток у Ярмолинцях, де ми жили, обстрілювався. Стільки страху натерпілися...
Марія Олександрівна Мазур, ветеран війни:
― Наша сім’я проживала у селі Соколівці, сиротами я і дві сестри залишилися ще до війни. Була підлітком, коли почалося це страхіття. Тоді саме я гостювала в сестри, яка жила з чоловіком, військовим, у Хмельницькому. В неділю пішла я продавати плетені серветки на базар, так підзаробляла трохи. А на базарі люди між собою схвильовано перемовлялися, передавали страшну чутку: «Війна, почалася війна!» У небі вже шугали літаки. Я побігла до домівки сестри, де застала велику метушню, гамір ― військових спішно відправляли на фронт, а їхні сім’ї евакуювали. Сльози у мене полилися рікою, як в село повертатися? Подалася з сестрою Анею в Курську область. Але сталося так, що по дорозі, за 7 кілометрів до Києва, я зосталася на залізничному пероні. Це було дуже страшно ― залишитися одній-однісінькій, без грошей, без речей, тільки з рюкзаком, у якому був цукор. До столиці відправив начальник станції товарняком. Біженців було в Києві багато, нас зібрали, нагодували… Потім, як тільки могла, діставалася я до Харкова, Бєлгорода. Куди і як їхати далі, не знала. На щастя, випадково зустріла жінку, дружину військового з тієї частини, в якій служив чоловік моєї сестри. Вона втішила: «Не плач, я знаю, куди твоя сестра Аня поїхала». Сказала адресу, вивела на потрібну дорогу, дала харчів і посадила на попутку. Майже два тижні, потерпаючи від бомбувань, я добиралася до сестри. Зовсім незнайомі мені люди зустріли, як рідну…
До Курської області довго не доходив ворог, але довелося евакуйовуватися і звідти. Був Сибір, згодом, коли наші перейшли у наступ, були інші землі. Я спочатку допомагала на кухні військової частини, а коли стала повнолітньою, оформили мене як справжнього військовослужбовця. Всю війну пройшла, готуючи їжу для бійців.
Любов Костянтинівна Бернада, учасниця бойових дій:
― У неділю, 22 червня, ми з подругами збиралися на танці. Вони не відбулися… В Ярмолинцях я працювала в лікарні, а медичних працівників мобілізували першими. В понеділок нас, восьмеро молодих медсестер, викликали до військкомату, і того ж дня ми пішки дісталися Проскурова, де вже почали організовувати госпіталі. Частина, до якої мене спрямували, мала розвернутися у Тернополі, але туди ми не доїхали ― німець стрімко наступав. По дорозі бачили, як небо перерізували вогневі атаки, як палали поля ― це було жахливо. Гарна того року зародила пшениця… Наша колона, яку то тут, то там бомбили, відступала через Гусятин до Городка, потім проїхали Козятин, і дісталися до Києва. Поранених ― море. Скрізь горе, рани, стогін. Крові було стільки, що здавалося, цілі ріки її звідкись текли. Не приведи, Господи таке зазнати нашим дітям, онукам. Дуже боляче було почути з репродуктора: «Наші війська залишили місто Проскурів…» Чимало довелося мені зазнати втрат, побачити біди на війні. Але отой початок, про який згадала, був чи не найстрашнішим.
Gismeteo 
