Відзначати 35-річчя Перемоги до будинку мого батька Макара Захаровича Вощини зійшлися його товариші-побратими. Вони були безпосередніми учасниками подій Другої світової, на своїх плечах винесли військові лихоліття. Я пам’ятаю, як згадували вони захист Москви, Сталінграда, Курської дуги, Дніпра, Білорусі, Кенігсберга, взяття Берліна... Говорили про блокадний Ленінград, як під кригу Ладоги йшли машини з евакуйованими дітьми. Про полон і концтабори, про жах єврейських погромів, про наказ № 227 (ні кроку назад) і роти НКВДистів з кулеметами позаду ліній оборони. І про те, як штрафники розміновували мінні поля. Я був свідком тих зустрічей і чув, з якою теплотою, захопленням говорили про маршала Жукова. Так, війни без втрат не буває, як не буває війн без помилок і прорахунків. Та якби ціною багатьох людських жертв в 41-му не відстояли Ленінград і Москву, не перемогли фашистів у Сталінграді і під Курськом, не добили їх у Берліні, хтозна, що було б із Європою та Україною зокрема.
22 червня 1941 року війна прийшла на нашу землю. І я пригадую розповідь батька про перший і останній дні війни в його житті.
Батько народився 1 лютого 1908 року в селі Лезневе, в селянській сім’ї. Після закінчення школи в 1925 році його, сімнадцятилітнього, призначили вчителем математики, адже після громадянської війни вчителів катастрофічно не вистачало. А після закінчення Проскурівського пед-
училища Макар Вощина вчителював у селах Стуфчинці, Копистин, Богданівка. Заочно навчався у Вінницькому педагогічному інституті. А в 1936-му разом з дружиною почав вчителювати в рідному Лезневому.
— В класі не було учнів, які не знали б математики завдяки Макару Захаровичу, — розповідав колишній його учень Михайло Пахута. — А ще вчитель організував гурток художньої самодільяності...
У 1938 році його призначили директором середньої школи в Раковому, — однієї з гірших шкіл міста. За 3 роки ця школа під його керівництвом стала однією з кращих. У неділю 22 червня тут мали відбутися урочистості з нагоди випуску десятикласників, а також нагородження директора Почесним званням «Народний вчитель». Та свято не відбулося — почалася війна.
Через два тижні німці були вже в Проскурові. За зухвалу відмову йти в комендатуру на службу відправили батька в концтабір, де він пробув два роки. Звідти дружина викупила його у поліцаїв за відро самогонки в кінці 1943-го. На другий день після визволення Проскурова від німців, батька мобілізували до армії. Після короткої підготовки був направлений на фронт і став навідником міномета.
Бойовий шлях Макара Вощини проліг через Тернопільщину, Львівщину, Угорщину і закінчився 12 травня 1945 року під Прагою в Чехословаччині. Не раз розповідав про бій, де його вперше контузило. Було це восени 1944 року на Прикарпатті. Диверсійній роті наказано було зробити 12-кілометровий марш-кидок у тил німців, захопити та утримувати до підходу наших регулярних військ невеличке гірське містечко з німецькими військовими складами. Воно розташувалося на схилі гори, там же були й склади, до яких тягнулися залізниця і гірська дорога. Гора майже вся була покрита лісом, лише маківка була лисою. Майже на три чверті гору оперезувала гірська багатоводна річка. Поряд з річкою петляли залізниця і дорога, які у двох місцях перетинали річку дерев’яними мостами. Рота, майже 40 бійців, з повною амуніцією, з мінометом і мінами на плечах, ввечері вирушили в гори. Провідником був місцевий пастух. Йшли гірськими стежками, один за одним. Рухатися було дуже важко, дощило, підморожувало, опале листя чіплялося до ніг... Під ранок були на місці. Мінометників і бійців, що несли міни, провідник провів на вершину гори. Спершу встановили міномет, викопали рівчак для мін і почали чекати. Коли почало світати, побачили, як дорогою до містечка наближається німецька колона машин. Попереду їхало з десяток вантажівок із закритими брезентом кузовами. За ними — десяток машин з якимись ящиками, далі — дві машини з солдатами, позаду — 5 бензовозів. Довго не роздумуючи, наші бійці накрили мінами передні машини, що якраз наближалися до залізничного і дорожнього містків. Почувся страшний вибух. Як з’ясувалося, в закритих машинах були боєприпаси. Потім вогонь міномета перемістили на бензовози, і зразу ж два запалали, накрили мінами машини з солдатами.
«Ми зробили німцям справжнє пекло — попереду детонуючі машини з боєприпасами, позаду палаючі бензовози, з одного боку крута скеля, з другого — річка. Та не встигли ми налюбуватися своєю роботою, як побачили, що німці своїм мінометом «беруть нас у вилку», — розповідав батько. — Я втиснувся в якийсь рівчак, а через мить за два метри від мене розірвалася німецька міна. Мене оглушило і засипало землею, більше нічого не пам’ятаю. А в цей час почали штурмувати містечко, що для німців виявилося повною несподіванкою. Захопивши містечко і склади, наші відкопали мене. Обидва хлопці-зарядники були неживі. Там же, на вершині, їх і поховали.
Наших поранених бійців під наглядом фельдшера розмістили в якійсь хатині. Я, хоч і дуже погано себе почував, не захотів залишатися тут і пішов до своїх хлопців. Це, до речі, врятувало мені життя. Пізно ввечері ми, нарешті, повечеряли. Наш майор пом’янув убитих, подякував усім за вдало проведену операцію, запевнив, що представить до урядових нагород, в першу чергу, мінометників.
Потім виставили вартових, і зморені бійці, хто де міг, лягли спати. А вночі на нас напали. Нишком пробралися, видно, добре знали містечко. Фінками закололи вартових, фельдшера і двох наших поранених, забрали всі ліки, зброю. Спробували визволити полонених німців, які були зачинені в льоху, та відкрити замок льоху не змогли і чимось «шуганули». Наші зірвалися, зав’язався нічний бій, в якому важке поранення в голову одержав майор. Ранком виявили вбитим одного нападника. Молодик років 30, з німецьким автоматом і з мисливським ножем, одягнутий в добротний гуцульський кожушок, на ногах німецькі теплі чоботи, тепла натільна німецька білизна. Ввечері підійшли наші. Майора не врятували, а його польову сумку товариші відправили родині в Сталінград».
Добре пам’ятаю розповідь батька про операцію «Гутен морген, пане фріце» — так між собою бійці її називали. Їхній роті з 30 бійців було наказано знищити в тилу німців склади авіаційного пального. В повній амуніції, з мінометом і півсотнею мін на плечах, за дві ночі вони подолали 45 кілометрів покритих лісом гір і на ранок добралися до гори, з вершини якої проглядалися три ретельно закритих маскувальними сітками цистерни з пальним, а з другого боку — злітно-посадкова смуга і кілька десятків літаків на ній. Діждавшись, щоб трохи розвиднілося, мінами накрили цистерни і, коли вони загорілися, решту мін пустили на літаки. Як на замовлення, почалася гроза, що дала можливість роті вдало втекти. За свідченнями розвідників, знищено було не тільки пальне, а й півтора десятка літаків. Через кілька днів бійці, живі, повернулися в свою частину. За вдало проведену операцію фотографія Макара Вощини була помішена у фронтовій українській газеті. За те, що майже за три кілометри влучним пострілом з міномета батько розтрощив кабіну німецького поїзда з технікою і цистернами, який пішов під укіс і загорівся, його нагородили орденом Слави. В березні його знову важко контузило.
В кінці квітня — на початку травня батько воював під Прагою. А 9 травня уже була Перемога. Фотограф зробив фото тих, хто залишився живим, хто дожив до цього щасливого дня. Здалися німці лише 11 травня. Та й це ще, з’ясовується, не була для нас перемога. Вночі з 11 на 12 травня кілька бронетранспортерів, десяток машин із озброєними власівцями та десяток мотоциклістів з установленими на мотоциклах кулеметами, зробили спробу прорватися через наші позиції до американців, до яких було 6 кілометрів, і там здатися. Та зробити це їм не дали, розбили вщент, багатьох полонили. На жаль, у цьому бою двох наших хлопців було поранено, одного — вбито. 12 травня його поховали на узліссі — молодого, завжди веселого, жартівливого хлопчака. Він був наймолодшим — лише 19 років. А в цей час по дорозі вели колону полонених власівців. Не передати словами ту ненависть, яку відчували до цих мерзотників. Саме цього дня, 12 травня 45-го, і був той останній бій з німцями.
В кінці вересня 1945 року батько повернувся додому. Втрата слуху після двох контузій не дозволила стати до улюбленої роботи в школі. Пішов працювати простим робітником на цукровий завод. Наприкінці вісімдесятих років до нас надійшов лист із Сталінграда від дітей майора, що командував ротою при взятті містечка з військовими німецькими складами. В один із ювілеїв діти майора відкрили його польову сумку і виявили в ній, серед інших документів, представлення до нагороди орденом Слави Вощину М. З. У представленні майор детально описав, як мінометники розтрощили німецьку колону машин, знищили мости, що завадило німцям прийти на допомогу своїм і дало можливість нашим захопити неушкодженими військові склади з боєприпасами, матеріальними цінностями, продуктами, цистерни з пальним, два ешалони, один — з розбитою технікою, що везли на ремонт, другий — з сотнею коней. Це представлення, ми, сини, відправили до редакції газети і невдовзі до нас додому прибули представники військкомату і вручили батькові орден Слави III ступеня.
Хоч він уже не міг працювати за спеціальністю, до кінця своїх днів уболівав за будівництво в Лезневому нової середньої школи. Ми, діти, з розумінням поставилися до прагнень батька й, зібравши однодумців, справжніх патріотів — лезнівчан, добились у влади міста будівництва нової школи, на жаль, через довгі-довгі роки, коли Макара Захаровича уже не стало.
Світлину зроблено 9 травня 1945 року.
Gismeteo 
