До війни в Ярмолинцях розташовувалася танкова дивізія та артилерійський полк. Солдати та офіцери, які тут служили, зрозуміло, були з різних куточків тодішнього СРСР. Та з приходом німців казарми пристосували під табір для військовополонених, і серед цих в’язнів опинилися й ті, хто ще недавно марширував на плацу, – радянські військовослужбовці.
На початковому етапі окупаційна влада хотіла, очевидно, показати свою лояльність до населення, тому оголосила, що місцеві, які в таборі впізнають своїх родичів, можуть забрати їх додому…
Почула про таке Юстина Луценко із Верхівець, що поблизу Ярмолинець, та й вирішила: заберу до себе когось, врятую хоч одну душу християнську! Наглядачі віддавали полонених «по одному в руки», тому попросила ще одну жінку, щоб пішла разом з нею до Ярмолинець.
Сім’я Юстини жила зовсім не в розкошах – чоловік помер ще до війни, двоє синів на фронті, на руках трійко менших дітей. Але вроджене почуття милосердя привело жінку до колючого дроту, який огороджував ярмолинецький табір (тоді ще ніхто не відав, у яку жахливу катівню він перетвориться, за деякими даними під час війни в ньому було замордовано 8-12 тисяч осіб).
— Сину, сину, ось я, твоя мама! – і помахала рукою до зовсім незнайомого русочубого хлопця. Той зі сльозами на очах підійшов до дроту і сказав оте заповітне слово: «Мамо…»
— А це син моєї двоюрідної сестри, – вказала Юстина на другого хлопця, якого також бачила вперше в житті…
Коли прийшли до села, жінка, з якою разом ходили за військовополоненими, передумала брати до себе одного з хлопців, напевно, усвідомила, якими труднощами це обернеться. А Юстина не злякалася, дуже хороброю і трудолюбивою була. Таким чином в невеличкій хатині на краю села поселилися двоє дорослих чоловіків, виснажених табірним голодом і холодом.
Щоб не сталося бува завороту кишок, жінка годувала їх спочатку юшкою з вівсяної соломи, яка мало відрізнялася від табірної баланди. Поступово відходили, їли картопельку, морквицю, буряк, таку-сяку затірку з борошна. Та, найважливіше, що виручала всю сім’ю корівчина. Яку тримали на кілька хат.
Чи думала вона, що її дії – подвиг? Та ні, аж ніяк. Вважала, що нічого особливого не зробила. Врятувала два життя, може і її синів хтось порятує на далеких військових дорогах.
Згодом одного з вчорашніх полонених взяла до себе односельчанка Ганна Косецька, а інший – Петро Рилінський, залишився в Юстини, у якої підростали син і дві доньки. З однією із них, Катериною, Петро покохався і та незабаром народила дитину…
Німці відступали, Петро Рилінський пішов на фронт, щоб не вважали його дезертиром. На війні втратив руку і повернувся до себе на батьківщину, а був він родом з Підмосков’я. Вдома розповів, що з ним сталося в Україні, як порятувала його мати-подолянка, і що в далекому селі Верхівці у нього є жінка та син. Батько на те сказав, щоб він поїхав і їх забрав. Петро так і зробив – повіз свою Катю в Істринський район Московської області. Вони зажили справжньою сім’єю, в якій народилося, крім старшого Леоніда, ще двоє дітей. До старшої сестри Каті поїхала і залишилася там, вийшла заміж, молодша Надія. Навідувалися до матері в Ярмолинецький район, Юстина також часто бувала в доньок у гостях, бавила онуків.
Gismeteo 
