Курси валют

Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон про правовий статус борців за незалежність України, який надає спеціальний статус усім військовим та підпільним організаціям, у тому числі — ОУН та УПА, які боролися за незалежність нашої країни під час Другої світової війни. В уривку з роману  П. Вороб’я «Заграва» йдеться про перший вишкіл УПА і про спробу Революційного проводу ОУН об’єднати всі українські повстанські сили в один кулак.

Менше місяця Сашко перебуває в сотні, а все не надивується: що то за люди зібралися в загоні — як перемиті! Того ж командира Коробку — себто Григорія Перегійняка взяти, якого повстанці ще прозивали Довбешкою, — за неймовірно важкий поступ і гучну ходу. Із тої самої миті, коли Коробка, за три дні до Покрови літа Божого 42-го, на виконання рішення Другого великого збору ОУН, який узяв курс на збройне повстання проти гітлерівців, постукав у віконце хати Сидора і Параски Шмалюхів на хуторі Нетуша і до моменту своєї загибелі у бою з німецькими загарбниками у березні 43-го на околиці села Висоцьк під Білоруссю, він просто-таки закохав у себе всіх поліщуків, включаючи й родину Шмалюхів.
 — Коробка, так кличуть мене друзі, а зовусь — Гриць!— відрекомендувався він тоді Сидору Миновичу — батьку Сашка. — Про Бандеру і його організацію, ви, сподіваюсь чули? Я — один із Спепанових хлопців.
Так Сашко вперше почув фразу — Степанові хлопці, фразу, яка лунатиме Україною добрий десяток літ. Лунатиме як символ доблесті й честі, як синонім нескореності, як знак найвищої жертовності й любові до Батьківщини.
Дві години, причинивши двері стайні, проговорив господар Нетуша із незвичним гостем, а коли той пішов, Сидор Минович сповістив родині, що у них на хуторі буде старшинський вишкіл ОУН «Холодний яр».
З тих пір, ні вдень ні вночі не закривались двері в хаті Шмалюхів.
— «Холодний яр», «Холодний яр», — як шурхіт опалого листя, як шум осіннього дощу лунало кілька днів і ночей на хуторі і довкола нього. Тридцять кремезних, дужих, мужніх людей, за рішенням Проводу ОУН поселились на хуторі поблизу села Тинне на Сарненщині, наповнивши його веселим гамором, молодечим сміхом, піснею.
 — Тридцять три богатирі, — подумки називав холодноярців молодший син Шмалюхів — Сашко, бо й справді: тридцять три стрільці — майбутні старшини — проходили вишкіл на хуторі.
Зважаючи на те, що після Покрови особливих робіт на хуторі не було, Сашко попросив у Коробки дозволу бути присутнім на вишколі. Довбешка не заперечував.
— Від того, Сашко, що ти прослухаєш курс історії, вивчиш зброю чи збагнеш ази військової тактики, шкоди не буде! — зауважив він юнакові.
Так юний Шмалюк став тридцять четвертим вишколянтом «Холодного яру», джурою, як називали його холодноярці.
Одного дня батько відкликав Сашка вбік.
— Проведеш наших постояльців у Великі Бистричі — там стаціонує штаб «Поліської Січі» Бульби-Боровця, — наказав він сину, хрестячи «на щасливу дорогу».
Провід ОУН-Бандери неодноразово пробував законтактувати з норовливим отаманом. Починаючи з часів створення ним Олевської республіки в серпні 41-го року і закінчуючи нинішньою зустріччю, коли Бульба по всьому Поліссю оголосив мобілізацію в свою «Поліську Січ», бандерівці за будь-яку ціну прагнули прихилити отамана під свої знамена. Та гордий і себелюбний «поліський самородок» усіляко уникав «партійної вуздечки», як називав він спроби ОУНівців, прив’язати його до свого «воза». От і сьогодні, тонко вловивши мету чергового візиту представників Революційного проводу в Бистричі, Бульба, щоб не образити Дороша з Гонтою прямою відмовою, вдався до прислів’їв і приказок, які так полюбляв.
— От ви кажете — йдіть до нас, до бандерівців, пане отамане! — скубав русяву борідку отаман. — Не знаю, із яких ви країв, хлопці, — пряв тонку павутину розмови повстанський генерал, — але у нас так кажуть: хто до кого йде? Корова до сіна, чи сіно до корови?
Присутній при розмові секретар Української національної ради, представник ОУН — Мельника при армії Бульби Антон Серженюк вдоволено посміхнувся.
— Дозвольте вам нагадати, — продовжував отаман, — що зі своєю армією я вже другий рік воюю з ворогами вільної України, ви ж тільки збираєтесь воювати. Я не питаю, що робили ви і ваш Революційний провід, як його називаєте, ці півтора року. Я просто констатую той факт, що поки ви вели дискусію про українську революцію, я її творив. І от наслідок: у мене — армія, професійний штаб, вишколені кадри, а ви, з ваших же слів, тільки починаєте проводити вишколи. Разом з тим, приходите до мене і, від імені свого Революційного проводу кажете: «Вливайся в наш рух, Бульбо!» Се нагадує мені ситуацію, як би Корчик, що є притоком Случа, прийшов до нього і сказав: «Случе, вливайся в мене!».
Бульба тріумфував, вичитуючи, як школярів, Дороша з Гонтою. О, він зараз усе пригадає бандерівцям: і зловтішні пасквілі їхнього урядуючого провідника Лебедя, і звинувачення його в анархії і вождизмі!
— Ну добре, а яким бачите ви майбутнє повстанського руху на Україні? — не втримався Гонта. — Погодьтеся, це ж явне безумство — провадити боротьбу за самостійну Україну двома, а чи трьома колонами?
— Я поліщук, а стихія поліщука — вода, — пропустивши повз вуха питання Гонти, спокійно продовжував Боровець. — Я вже вам наводив приклад із Корчиком і Случем. Продовжу в цьому ж ключі. Подивіться на мапу Полісся, кивнув генерал-хорунжий на величезну карту на стіні колишньої вчительської кімнати, що правила тепер йому за кабінет. Здавалося, ще мить і Боровець, для більшої наглядності, візьме дерев’яну скалку в руки, щоб наочно окреслити Гонті й Дорошу терени рідного йому краю. — Бачите? Дві найбільші ріки Полісся, як дві руки в людини, — Случ і Горинь. І за протяжністю, і за потугою, вони однакові, мов близнюки. Але, зверніть увагу, течуть паралельно! І Случ, і Горинь мають власні притоки, власні джерела, й обом вистачає ресурсів, щоб бути повноводними. Це ж можна сказати і про ваш і наш повстанський рух: пливем, тобто, рухаємось паралельно, але — окремішно, в напрямку Самостійної України, збираючи кожен свої притоки й ресурси — духовні й матеріальні.
— Дозвольте зауважити, пане генерал-хорунжий, — ковзнув поглядом по карті Дорош. — Пропливши паралельним курсом, як ви кажете, через усю поліську низовину, Горинь і Случ, будучи, і справді, мов дві руки одного тіла, і все ж зливаються воєдино...
 Серженюк пильно глянув на Боровця: що то скаже у відповідь бандерівським парламентарям «геній Полісся»?
— Горинь і Случ зливаються воєдино, це правда, та лиш для того, щоб за кілька десятків кілометрів нижче по течії влитися в Прип’ять, а потім — у Дніпро. Я вже не раз заявляв і заявляю, що коли на те пішло, я готовий визнати зверхність і об’єднуюче начало над усіма українськими революційно-визвольними загонами голови еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького, представник якого, до речі, присутній у моєму війську — кивнув він на Серженюка. Чи готові ви і ваш Провід відкинути всі претензії на виняткову окремішність і месіанство і вчинити так само? З усього вами сказаного я так розумію, що бандерівський рух нікуди вливатися не збирається, а тому й моя відповідь буде — ні!
— Але ж це безумство! — аж за голову схопився Дорош.
— Безумство це чи ні — не нам гадати. Нас розсудить історія! — прохопився професор Серженюк.
При цих словах Боровець рішуче підвівся, показуючи всім своїм виглядом, що розмову вичерпано.
Цілий місяць тривав перший підстаршинський вишкіл на хуторі Нетуша. А коли вишколянти попрощалися зі Шмалюхами, подякувавши їм за гостину, їх місце зайняли тридцять нових вишколянтів. І знову, день за днем, Дубовий читав майбутнім підстаршинам УПА лекції з історії України, Коробка-Довбешка вчив азам українського націоналізму, Бористен же заводив їх у захоплюючий світ військової стратегії і тактики.
На Водохреще друга група підстаршин, закінчивши «науку перемагати» на хуторі Нетуша, роз’їхалася поліськими та волинськими теренами, щоб затим стати ройовими, чотовими, сотенними Української Повстанської Армії.
Бачачи, як Довбешка з бійцями збираються залишити хутір, навіть сани вже запрягли парою коней, Сашко не втримався — підійшов до батька.
— Відпустіть мене, тату, з Коробкою, — попросив.
 Сидір Минович був ні в сих ні в тих. Відпустити, так пацану ще й 18 немає, заборонити... Як тут заборониш, як у хлопця очі блищать при вигляді зброї і військової амуніції...
— Відпусти сина, Миновичу, — почувши Сашкову просьбу, докинув своє слово й Перегійняк. — Не дивись, що він малий зростом, та й літ небагато має. Він — великий і сильний духом. Та й я обіцяю за ним приглянути. Джурою в мене буде...
Діять нічого — благословив Сидір Минович Сашка в далеку і невідому дорогу, і незабаром сани з вісьмома «пасажирами», заторохкотіли через замерзлу Случ у напрямку Володимирця, напад на який Довбешка запланував і успішно здійснив 7 лютого 1943 року. Це було перше українське місто, яке, хоч і ненадовго, звільнили від гітлерівців вояки загону УПА під проводом сотенного Коробки-Перегійняка.
Документи (Вікіпедія) свідчать
Бій за Володимирець відбувся 7 лютого 1943 року між загоном Перегійняка-Коробки (УПА Північ) та німецьким гарнізоном містечка Володимирець Рівненської області. Того дня перша сотня УПА (загін Коробки) здійснила успішний напад на німецький гарнізон, що дислокувався у Володимирці. Окрім 30 німців, до складу гарнізону входило до 70 узбеків та 200 осіб поліції. Бій тривав цілу ніч й завершився розгромом німецького гарнізону. Було розбито станицю німецької жандармерії й здобуто бійцями УПА значну кількість зброї та амуніції.
Втрати бійців УПА склали: один убитий та двоє поранених, тоді як у німців (за словами одного з учасників бою Ф. Кіндрата) втрати досягли 63 вбитих та 19 потрапили у полон, включно з комендантом жандармерії.