Все далі і далі відходять від нас страшні події Великої Вітчизняної війни, які забрали мільйони людських життів. Ще й досі історики не можуть підрахувати кількість загиблих на фронтах, в тилу у ворога, на каторжних роботах. Проте в сімейних альбомах онуків і правнуків зберагіються фото тих, кому не судилося дожити до Дня Перемоги, хто помер від ран, а згодом і від старості. Їхні спогади, розповіді передаються від покоління до покоління, свято збегіраються в пам’яті вдячних нащадків.
Проте на дорогах війни траплялися і приємні події. Одна з них назавжди поєднала долі двох молодих людей, які до останніх днів пронесли у своїх серцях любов, відданість, щирість у стосунках.
Герой Радянського Союзу гвардії капітан, командир батареї 220-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку 48 армії 1-го Білоруського фронту Антон Костянтинович Леонтюк та його дружина, санінструктор Галина Сидорівна Бондаренко зустрілися на полі бою. Саме війна поєднала їх та 53 роки вела тернистими дорогами життя.
Антон
Антон Костянтинович народився 19 грудня 1918 року в містечку Антоніни Красилівського району на Хмельниччині в сім’ї робітників. Навчався в місцевій середній школі, після закінчення якої працював рахівником в антонінському радгоспі. У 1938 році призваний до Червоної армії.
Великою мрією його дитинства була професія військового. Саме тому під час служби в армії став курсантом Ленінградського артилерійського училища, яке закінчив напередодні війни.
Йому, молодому лейтенанту, командиру взводу ІІ відділення протитанкового дивізіону 18-ї стрілецької дивізії довелося стати учасником походу в Західну Білорусію у 1939 році. Згодом брав участь у радянсько-фінській війні в 1939- 1940 роках.
У боях Великої Вітчизняної війни — з червня 1941 року. Кілька разів поранений та контужений. Учасник боїв за Сталінград, за що нагороджений медаллю «За відвагу» і отримав звання гвардії старшого лейтенанта.
У липні 1943 року нагороджений орденом Червоної Зірки і отримав звання гвардії капітан. У бою в районі с. Дебижево під його командуванням було знищено мінометну батарею противника, 3 кулемети і 2 автомобілі з вантажем.
3 липня 1944 року, в складі десантної групи в районі села Руденськ Пуховицького району Мінської області, капітан Леонтюк вступив у бій із переважаючими силами противника. О 3:00 ранку на дорозі з’явилася колона. До німців залишалося 200-300 метрів. Артилеристи зайняли місця біля гармат і в напрузі очікували команди. І коли вже стали чітко помітні обличчя гітлерівців, пролунала команда «Вогонь!». Для ворога удар був надто несподіваним.
Бій за Узляни став найбільш пам’ятним у командирській біографії Леонтюка. Указом Президії Верховної ради СРСР від 22 серпня 1944 року за вміле командування батареєю, зразкове виконання бойових завдань йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».
Після закінчення війни Антон Костянтинович продовжив кар’єру кадрового військового. Відважний офіцер-артилерист у 1954 році успішно закінчив Військову академію ім. М.В.Фрунзе. З 1960 року — полковник у запасі, згодом — у відставці.
Проживав у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Помер 17 листопада 1994 року. На фасаді будинку на вулиці Карла Маркса, 23, де жив наш земляк, встановлено пам’ятну дошку. Тут і нині проживає його дружина Галина Сидорівна.
Галя
Галя народилася 8 вересня 1922 року в селі Нижній Стародуб Петровського району Кіровоградської області. В роки війни ця мужня жінка була санінструктором 220-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку 48 армії 1-го Білоруського фронту.
«Наша Галя» — так лагідно називали Галину Сидорівну бійці. Сотні їх врятувала дівчина в роки війни, за що відзначена бойовими нагородами. В полку не було людини, яка не знала б відважну та скромну Галю-санінструктора. В жорстоких боях за Сталінград вона, ризикуючи життям, виносила з поля бою поранених, робила їм перев’язки, доглядала. З листа, отриманого пізніше від матері, ді- зналася, що там, у Сталінграді, в районі заводу «Красный Октябрь», у 39-ій стрілецькій дивізії, воював її батько — Сидір Єрофейович Бондаренко..
В одному з боїв Галина Сидорівна врятувала від смерті офіцера, якого потім покохала, з яким пройшла дорогами війни, з яким згодом прожила 53 щасливих роки — Антона Костянтиновича Леонтюка. А було так.
Гітлерівці під прикриттям авіації за підтримки артилерії постійно атакували, маючи на меті захопити завод і вийти до Волги. Перебуваючи на спостережному пункті, командир 5-ї батареї Леонтюк коригував вогонь своїх гармат, які стріляли із закритої позиції. Коли противник взяв у півкільце спостережний пункт, викликав вогонь на себе. Атаку відбили, але відважний офіцер був поранений у голову. Під прицільним вогнем Галя Бондаренко винесла його з поля бою. Пізніше Антон Костянтинович згадував: «…Я опритомнів і побачив над собою дівчину із великими сірими очима. Все навкруги гриміло, свистіли осколки і кулі, вибухали снаряди, а вона спокійно робила мені перев’язку у воронці від бомби…»
Наступного дня була поранена і сама Галя. Як і при першому пораненні, не хотіла їхати в госпіталь. І все ж старший лікар полку, оглянувши рани, відправив її на операцію. Через 10 днів Галина Сидорівна повернулась у полк. Незабаром повернувся після лікування і Антон. Юнак мріяв про нову зустріч із дівчиною, яка його врятувала.
Навіть у суворі дні війни Галя не втрачала жіночності, уважності, турботливості, була такою навіть у дрібницях. Начальник зв’язку 220-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку М. Лукашев згадував: «… У полку почалися проблеми з підвезенням продуктів. І ось якось вночі з’явилась на спостережному пункті наша Галя, витягнула з-під фуфайки гарячі млинці, загорнуті в рушник. Ми аж «язики проковтнули» від цього забутого домашнього аромату. Сорок два роки минуло відтоді, а, здається, чогось смачнішого за оті млинці в житті не їв…»
У лютому 1943 року полк вів жорстокі бої в місті Севськ. Якось вночі радіозв’язок з 5-ою батареєю, якою командував Антон Леонтюк, припинився. Галя прибігла на спостережний пункт і повідомила, що зіпсована радіостанція. Взявши з собою розвідника і двох радистів із радіостанцією, вирушила в розташування батареї. Біля мосту через річку вони натрапили на ворожу засідку. Гітлерівці намагалися захопити солдатів у полон. Дівчина не розгубилася. Витягнувши із санітарної сумки гранату, кинула її в бік німців і вигукнула: «За мною!» Після цього стрибнула з мосту в холодну воду. На крик і стрілянину прибігли артилеристи. Поранену в руки Галину Сидорівну витягнули з річки.
8 березня 1943 року Галина Сидорівна і Антон Костянтинович одружилися. Наказом полку було зареєстровано їхній шлюб.
У її спогадах завжди оживають події тієї далекої війни. Нерідко згадує колишня медсестричка, як у 1944 році коханий чоловік Антон отримав звання Героя Радянського Союзу, в чому була і її заслуга. Відверті розповіді, гостинність, щира радість у спілкуванні — за це люблять цю дивовижну жінку.
Gismeteo 
