Така можливість з’явилася у будь-якого користувача Інтернету, котрий зайде на інформаційний ресурс відкритого доступу «Подвиг народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». У ньому зберігається понад 30 мільйонів нагородних документів та понад 200 тисяч архівних справ загальним обсягом близько 100 мільйонів аркушів. Серед цього масиву можна відшукати електронні копії документів як про загиблих фронтовиків, так і про тих, кому пощастило вижити в тій страшній війні. А нагородні документи містять не тільки детальний опис обставин бойового подвигу, за який солдат був відзначений високою державною нагородою, але й інформацію про місце бою та військову частину, у якій він служив. Відшукавши документи на свого батька Олександра Максимовича та двох дядьків — маминих братів Дениса та Ничипора — я несподівано відкрив для себе зовсім невідомі раніше сторінки із їхнього життя, ніби отримав такі собі звістки з далекого минулого від людей, котрі уже відійшли за межу вічності...
Звістка перша: від батька
Про батькові нагороди я знав із раннього дитинства. Правда, одягав він «святошний» костюм із орденами і медалями навіть не на кожен День Перемоги. Та й, здається, охочіше за ті офіційні сільські урочистості вирушав на зустріч із учнями Щурівчицької середньої школи Ізяславського ра-йону.
Отримавши можливість ознайомитися з його нагородними документами, зацікавився в першу чергу тими, які стосувалися ордена Віт-
чизняної війни І ступеня, нагородження яким відбулося за дуже незвичних навіть для фронтових буднів обставин. Незвичних хоч би тому, що вручив нагороду на полі бою особисто командуючий 4-ою танковою армією, тоді ще генерал-полковник Дмитро Лелюшенко. Він, зодягнутий у танковий комбінезон, часто бував на передовій і батько знав його в обличчя. То ж коли після поранення виходив із бою, який не одну годину точився в густому лісі, і серед поля побачив Лелюшенка з нечисленною охороною, вирішив попередити його про небезпеку.
— Товаришу генерале, — звернувся до командуючого, — тут небезпечно — німці за півкілометра.
А той спокійно відповів:
— Солдате, ти своє завдання виконав. Тепер моя черга.
Короткого погляду на забинтовану ногу та невпевнену ходу командуючому вистачило, щоб зрозуміти, чому солдат залишив поле бою.
— Старшина, — звернувся він до одного зі своїх охоронців, — дай йому банку тушонки і хлібину, бо коли то ще погодують у медсанбаті...
Після цих слів Лелюшенко ще якусь мить уважно дивився на батька, а тоді звернувся до ординарця із запитанням:
— Що там у нас є?
— Орден Вітчизняної війни першого ступеня.
— Добре. Давай орден, а документи оформимо пізніше.
Лелюшенко підійшов до батька, запитав як його звати і, потиснувши правицю, вручив орден. А тоді ще й побажав:
— Щасти тобі, солдате. А тепер рушай у напрямку ось того села. Там тобі нададуть допомогу…
Після цих слів Лелюшенко повернувся обличчям до лісу і розглядав у бінокль поле, яким то тут, то там брели легко поранені, а тих, хто йти не міг, виносили побратими.
Тримаю в руках копії фронтового наказу №325/н від 17.11.1944 р. і нагородного листа. У наказі лише десять прізвищ нагороджених, і підписаний він власноручно Лелюшенком, членом військової ради 4-ої танкової армії Гуляєвим та начальником штабу Упманом. П’ятеро бійців і командирів, відповідно до цього наказу, нагороджені орденом Червоного Прапора, двоє — орденами Олександра Невського, по одному орденами Червоної Зірки і Слави 3-го ступеня. Серед десяти відзначених тільки троє, в цьому числі і батько, із 49-ої механізованої бригади. А орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня нагороджений тільки батько.
Читаю нагородний лист, у якому обґрунтовується, чому солдат гідний такої високої нагороди: “У боях за с. Івачів Тернопільської обл. 18.07.1944 р. вогнем ручного кулемета відбив одну контратаку ворога, подавив вогневу точку станкового кулемета противника і знищив до 20 німців. У боях за ст. Перемишляни Львівської обл. вогнем ручного кулемета відбив дві атаки противника і знищив до 18 гітлерівців. У боях за с. Дібровка Дрогобицької обл. першим пішов вперед і особисто з ручного кулемети знищив до 16 гітлерівців, відбив одну контратаку ворога і знищив обслугу станкового кулемета. У боях за с. Бордо Краківського воєводства був поранений, але не залишив свого бойового поста, поки на його місце не був поставлений інший кулеметник”. Підписаний нагородний лист командиром третього мотострілецького батальйону старшим лейтенантом Колупаєвим.
Це була перша батькова фронтова нагорода. Але, напевно, ні нагородного листа, ні наказу йому читати не довелося, бо на них стоїть гриф “Секретно”. Більше до фронтових наказів батько не потрапляв. Бо дві інші нагороди — орден Червоної Зірки і медаль “За відвагу” — оформлені наказом по підрозділу і підписані спочатку командиром 49-ої механізованої бригади 29.03.1945 р., а потім командиром 35-ої гвардійської механізованої бригади 18.05.1945 р. Очевидно, у період з кінця березня до початку травня бригада отримала найменування гвардійської.
У нагородному листі від 23.03.1945 р. написано: “Рядовий Тимощук під час боїв з 14.01.45 р., діючи разом із взводом, брав активну участь у відбитті контратак ворога. Він надав допомогу і виніс із поля бою 14 поранених бійців. В с. Гонзар він надавав допомогу важкопораненому бійцю. В цей час до них підповз німецький ручний кулеметник. Тимо-щук його помітив і швидко відкрив вогонь з автомата. Влучною чергою кулеметник був знищений”. Це ціна медалі “За відвагу”. А в нагородному листі ордена Червоної Зірки читаю: “За час бойових дій батальйону з 16.04.45 р. ряд. Тимощук весь час перебував у бойових порядках, сміливо відбивав контратаки ворога, першим ішов у наступ, а також надавав допомогу пораненим. За квітень місяць він виніс з поля бою 6 важкопоранених і 10 пораненим надав допомогу”. У цих двох нагородних листах згадується його допомога пораненим, хоча офіційно він був автоматником (принаймні, так записано у військовому квитку), але мав спеціальну медичну підготовку, оскільки ще до війни закінчив школу санінструкторів, тому постійно носив повну протигазну сумку всього необхідного для надання першої допомоги на полі бою. Скільком пораненим він порятував життя, батько не розповідав. Та, мабуть, і сам ніколи не підраховував. Хоча не раз згадував про такі випадки. Життя врятованих ним солдатів — то, напевно, найвища його нагорода.
...А з Лелюшенком йому довелося зустрітися ще раз. У Празі після капітуляції Німеччини, проходячи повз стрій 3-го мотострілецького батальйону, генерал впізнав батька, підійшов до нього і сказав:
— Тимощук, я радий, що ти живий!..
Додам лише, що генерал армії Дмитро Лелюшенко 1973 року став почесним громадянином Кам’янця-Подільського. А ті подоляни, котрі з ним зустрічалися, і досі тепло відгукуються про бойового генерала.
Звістка друга: від дядька Дениса
Його фронтова доля не давала спокою родині протягом багатьох років. Він пішов на війну у червні 1941-го, а потім протягом 30 років вважався тим, що пропав безвісти. І аж 22 квітня 1985-ого на черговий запит його доньки Люби прийшла відповідь, що їздовий, рядовий 712-го стрілецького полку 132-ї стрілецької дивізії загинув 22 липня 1943 року у боях на Курській дузі і похований у с. Тросна Кромського району Орловської області. Я їздив на його могилу, листувався з однополчанами, зустрічався на Орловщині із очевидцями тих подій, а результати своїх пошуків описав у матеріа-лі “У лютім бою під Тросною” («Подільські вісті» №№ 98, 99, 102, 103, 105 за 2003 р.)
Коли ж з’явилася можливість ознайомитися з нагородними документами, то з’ясувалося, що рядовий Сидорчук був відзначений медаллю “За бойові заслуги”. У наказі №7/н від 26.031943 р. про нагородження читаю: “Їздового 2-ої мінометної роти червоноармійця Сидорчука Дениса Филимоновича нагородити за те, що він при прориві оборони противника 26 січня 1943 року під сильним вогнем ворога забезпечив безперебійне підвезення боєприпасів на поле бою. При зайнятті ворожих окопів гранатою знищив двох німецьких солдатів”.
Мабуть, парокінна підвода дуже зручна ціль на полі бою. Бо ж нікуди не заховати, не втиснути коней у вузький окопчик чи воронку, не сховатися й самому, бо є наказ доставити боєприпаси на передову: без них же міномети — просто металеві труби, а не зброя. Та й за спиною у їздового на возі у дерев’яних ящиках завжди тисяча смертей. Достатньо прямого влучання в одну із мін, аби й справді назавжди пропасти безвісти. І захисту ніякого: ні броні, ні швидкості, ні маневреності. Хіба що молитва! Вона й берегла дядька довгих два роки війни. А у липні 1943 року таки не вберегла... Але прочитавши отой нагородний наказ, зовсім по-іншому подивився на випробування, які випадали на долю фронтових їздових.
Звістка третя: від дядька Ничипора
Дядька Ничипора покликали під армійські знамена ще 1939 року. У березні 1940-го він був призначений командиром далекомірного відділення зенітної батареї. А війна застала його в Криму, де й довелося спочатку воювати. А ось ким був він на фронті і як воював, стало зрозуміло після ознайомлення із його нагородним листом, відповідно до якого старшого сержанта Сидорчука відзначили медаллю “За відвагу”. У наказі про його бойові заслуги сказано: “Висока майстерність і мужність, неодноразово проявлені тов. Сидорчуком під час бою, забезпечували точність стрільби батареї. Беручи участь у боях з липня 1941 року, тов. Сидорчук неодноразово довів свою відданість Батьківщині, своє уміння, відвагу і сміливість, підтримуючи бійців і виховуючи в них ненависть до ворога. У напружених боях з ворожою авіацією у Криму при обороні порту Камиш-Бурун, тов. Сидорчук, працюючи під вибухами ворожих снарядів та бомб, спокійно вимірював висоту, в результаті чого були знищені два літаки противника. При обороні об’єкта Лаврово батарея зазнала нальоту семи Ю-87 і шести М-109. Від скинутих бомб загорівся склад з боєприпасами, який знаходився неподалік далекоміра. Незважаючи на небезпеку, тов. Сидорчук продовжував мужньо працювати і забезпечував точне вимірювання висоти цілей, в результаті чого батарея один Ю-87 збила і один підбила. 16 вересня 1944 року один Ю-88, який летів на висоті 7500 метрів, був збитий батареєю при малій витраті боєприпасів завдяки тов. Сидорчуку, котрий точно визначив висоту літака. За весь час роботи тов. Сидорчука батарея збила вісім і підбила два літаки ворога”. Чи знали про такі деталі фронтової біографії мешканці Квітневого, що на Білогірщині, де Ничипір Филимонович тривалий час був директором школи? Напевно що ні. Принаймні, я про це дізнався із наказу про його нагородження.
Для того, щоб отримати звістку від фронтовика із уже далекого минулого, достатньо зайти на один із сайтів за адресами: www.podvignaroda.ru — загальнодоступний електронний банк документів про нагроджених і нагороди періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., www.obd-memorial.ru — узагальнений банк даних про загиблих та пропалих безвісти в період Великої Вітчизняної війни та у повоєнний час, www.moypolk.ru — відомості про участників Великої Вітчизняної війни, в тім числі й трудівників тилу, живих, померлих, загиблих і пропалих безвісти, www.dokst.ru — відомості про загиблих у полоні на території Німеччини.
Gismeteo 
