Шанувальникам музичного мистецтва ім’я молодого соліста обласної філармонії, львів’янина Степана Дробіта запап’яталося одразу ж з перших виступів на хмельницькій сцені на початку минулого року. Його проникливий, оксамитовий баритон, спокійна впевненість, широка репертуарна палітра: від народних, популярних пісень — до складних класичних творів, переконали: цей 30-річний співак наділений як природним талантом, так і неабияким вже здобутим професійним вишколом, який отримав на львівських та зарубіжних сценах. Та найголовніше, що розгледіли хмельничани в молодому галичанині, — це його активна, наскрізна любов до українського національного мистецтва. І нині це особливо актуально: нам потрібна духовна, мистецька Україна, потрібно чути і бачити своє, українське щодня, берегти, пишатись, любити.
Початок хмельницької кар’єри Степана Дробіта збігся у часі з подіями на Майдані і надалі з концертами у складі Подільської мистецької сотні, яку створили молоді подільські музиканти і співаки з ініціативи і легкої руки невтомної Оксани Радушинської. У Мистецькій сотні Степан — більше місяця. Виступи на майданах, у госпіталях, у зоні АТО стали для молодого митця-волонтера своєрідною точкою неповернення до звичного, просто — мирного життя. Хоча саме про мир, про оздоровлення України він мріє найбільше, як і наші воїни зі сходу, які знають ціну війні, а отже — і ціну любові до життя і до України. Адже ці два поняття стали нероздільними.
І було природно, коли на перше запитання нашого інтерв’ю Степан Дробіт відповів як волонтер. Втім про усе — у нашій розмові напередодні Міжнародного дня музики.
— Степане, як зустрінете професійне свято?
— Першого жовтня наша Мистецька сотня з групою волонтерів уже буде на сході. Виступатимемо перед нашими хлопцями, які нас там уже чекають. Одразу після концерту до Дня міста збираємося в дорогу на Донеччину чи Луганщину — куди повезуть.
— Які пісні везете для наших воїнів?
— Люди вже втомилися від цієї незрозумілої війни, від накопиченого негативу, від непевності, тому хочеться піднімати їм настрій, налаштовувати на позитив піснями, музикою. Так само і в госпіталях. Нещодавно виступали перед пораненими бійцями у Старокостянтинівському шпиталі, дуже хочеться підбадьорити хлопців, віддати їм часточку душі. Взагалі, цей час, який означений Майданом, війною, нас усіх дуже змінив, у тому числі й мене. Починаєш глибше розуміти, як важливо дорожити кожним прожитим днем, наповнювати його добротою, позитивом. І постійно пам’ятати, як важливо берегти у наших стосунках людяність, милосердя, віру. Втім у нашому репертуарі є чимало й рекрутських, жовнірських пісень, і вони — наче про наш час. Я їх співав ще у Львові. Нині виконуємо ці патріотичні твори нашим вокальним квінтетом «Мікс», а популярність нам принесла відома пісня «Плине кача», з якою ми проводжали з Хмельницького майдану Небесну Сотню.
— Які ще мистецькі програми стали для вас знаковими у хмельницькому житті?
— Насамперед — Шевченкіана, концерти в органному залі філармонії, на великій сцені, де відбувався дуже потужний спільний виступ хмельницьких і львівських колективів. Це була ініціатива Олександра Драгана, директора філармонії. Я переконаний, що Шевченкіана — це візитівка національного мистецтва, тому насамперед повинна бути якісною в мистецькому плані. І це відбулося. Запам’ятався і недавній міжнародний фестиваль оперного мистецтва, який відбувся в Кам’янці-Подільському. Я виконував каватину Фігаро з «Сивільського цирульника».
— І які плани щодо світової класики?
— Наш колектив зараз готує до прем’єри оперу «Тоска» Джакомо Пуччіні, яку покажемо вже восени. Я виконуватиму партію барона Скарпіа.
— Звідки ви родом, де навчалися? Про сцену мріяли з дитинства?
— Зовсім ні, планував навчатися на економіста. Музикою займався в музичній школі. Родом я з села Жовтанці за 22 кілометри від Львова. Але в дев’ятому класі, закінчивши музичну, приніс додому акордеон, який опановував, і вирішив, що з музикою покінчено. Хоча мама наполягала, аби я продовжував музичну освіту. Співати я любив, але не надавав цьому особливого значення. Щоправда, з
10 класу співав у сільському церковному хорі. І саме диригент хору Іван Максимович Кушнір запропонував навчатися музиці надалі.
Та й доля розпорядилася так, що для вступу на економічний факультет у мене бракувало кілька балів, а ось на музично-педагогічний факультет — вистачило. Я набрав
97 балів із ста на творчому конкурсі, і це вирішило мою долю. Закінчив музично-педагогічний факультет за спеціальністю «диригент-хормейстер» Львівського національного університету імені Івана Франка. Цей факультет — колишнє музично-педагогічне училище імені Ф. Колеси, до речі у свій час таких закладів було лише два на весь Союз, тому рівень викладання там дуже потужний. Своїм становленням дуже завдячую педагогу, народному артисту України Богдану Базикуту, з яким почав займатися класичним вокалом на ІV курсі. Але ще студентом першого почав співати у хорі університету. Він дуже відомий в Україні — це «Євшан», який багато гастролює по Україні, за кордоном. Виступали ми і в Хмельницькому десь два роки тому. У 2005 році я прослухався у вже професійний колектив — Львівський муніципальний хор «Гомін», в якому працював солістом 10 років. І вже на початку 2015 року, живучи в Хмельницькому, їздив до Львова, співати у «Гомоні». Після університету працював також солістом Галицького камерного хору. Мені пощастило постійно працювати у високопрофесійних колективах. Взагалі у Львові я був активно зайнятий як співак, але фінансова скрута, відсутність житла змінили плани.
— Чому обрали наше місто?
— Звідси родом моя дружина Катерина, вона також музикант, диригент-хормейстер. Але зараз «керує» нашим восьмимісячним Матвійком, каже, що в нього вже «прорізається» баритон. У Хмельницькому прослухався у хор «Козаків Поділля» і досі залишаюся його солістом, хоча вже багато працюю з іншими колективами, виконавцями.
— Яку музику любите слухати, що читаєте, коли є можливість?
— Для душі, як кажуть, слухаю різні речі, але більше «музичного» часу забирає робота. Що люблю читати? Мене захоплюють біографії визначних особистостей, зокрема класичних українських співаків.
Я впевнений, час змінює ставлення до національного мистецтва, тому що дуже зріс патріотичний запит суспільства. Його необхідно підтримувати і розвивати. Але якщо наш телеефір, тобто культурний простір, до прикладу, стовідсотково «тримається» на російських серіалах і шоу-програмах, про це говорити безрезультатно.
Gismeteo 
