З ім’ям Олександра Драгана, директора обласної філармонії, хмельницькі шанувальники класичного мистецтва пов’язують насамперед активну пропаганду національної спадщини і сучасної української класичної музики.
Керувати оркестром молодий диригент почав у 2008-ому, а вже наступного, 2009-го, Олександр Драган був призначений директором академічного мистецького закладу, і першим масштабним його проектом став міжнародний фестиваль камерної музики «Хмельницький камер фест», який набув потужного резонансу в Україні, і з того часу став щорічним. Та головним акцентом найпрестижніших проектів залишається мистецька Україна — класична і сучасна, подана яскраво, масштабно і високопрофесійно.
Лише цього року віхами життєпису філармонії стали нова Шевченкіана, мистецькі акції з нагоди ювілеїв великих українців — Михайла Вербицького, Андрея Шептицького, оригінальні українські проекти: для майбутніх матусь і згодом малюків.
Нині запити суспільства до національної ідеології, культурної спадщини зросли, а мистецька свобода позбулась багатьох табу. Але ця визволена мистецька свобода й «ставить» запитання: яким має бути національно-культурний прорив? На яких фронтах, в яких напрямах? Що зробить його конкурентноспроможним на мистецькому ринку?
Про це — у розмові з директором обласної філармонії, диригентом Олександром Драганом.
— Олександре Васильовичу, що, на вашу думку, найголовніше у процесі, який ми хочемо бачити українським проривом?
— Найперше — не впасти у новітню шароварщину, в пафосне, плакатне пострадянське мистецтво. Дуже точно про це сказав Юрій Андрухович ще у 90-их роках: «Боронь нас, Боже, з одного галасу перейти в інший». Нам потрібно уникати ось цього галасу, масового напливу ура-патріотизму, за яким не завжди стоять істинні речі. Патріотизм має бути дієвий, нести в собі суть. Одним з моїх вчителів був Любомир Грабець, син командира УПА групи «Південь», похованого на Вінниччині, в Літині. Він, музикант, завжди говорив нам, студентам: «Наша зброя — це мистецтво. Кожен своєю зброєю служить захисту Батьківщини».
— З чого потрібно починати оздоровлення української культури?
— Якщо говорити про музику, то це, якісно, професійно її виконувати. Робити її, справді, популярною. Щоб українське мистецтво не сприймалося, як скриня, з якої витягуєш шаровари, вишиту сорочку раз на рік, наприклад, до Дня незалежності і кричиш: «Ура! Як я люблю в цій сорочці рідну землю!». Ця любов, ця самовіддача має бути високопрофесійною, постійною, але й не нав’язливою. І саме це головне у наших програмах проектах: якість, послідовність, актуальність.
— Які це проекти?
— Їх було чимало за останні роки. Скажу про недавній, дуже актуальний, морально співзвучний з нашим часом. Це ораторія видатного композитора сучасності Віктора Камінського «Іду. Накликую. Взиваю…» на слова проповідей великого українця Андрея Шептицького в поетичній обробці Ірини Калинець. Це було насамперед високохудожнє виконання, і величезна заслуга у цьому наших артистів і диригента камерного оркестру Тараса Мартиника.
Плануємо в наступному році до дня народження Тараса Шевченка поставити оперу «Назар Стодоля» Данькевича.
— Але чому це роблять одиниці? Чому запит на якісний український продукт у суспільстві дуже потужний, а відгукуються на нього, як і раніше, лише патріоти-ентузіасти, які вперто шукають нелегких шляхів до масового глядача?
— Звісно, легше виконувати музику, яка є «самограєм», яка у всіх на слуху, яка популярна, але що нового вона несе, які нові знання дає? Ми відкрили для хмельницького глядача, до прикладу, творчість і особистість видатного сучасного композитора і виконавця Олександра Козаренка. І, попри складність його музики, Козаренко збирав аншлаги. До речі, у нас заплановано знову виконання ще одного його вражаючого твору «Страсті Господа нашого Ісуса Христа» — у Страсний тиждень, перед Великоднем.
— Наскільки успішні європейські проекти філармонії? Що вони дають?
— Це, насамперед, можливість вчитися. Ми возимо за кордон своє, а завдяки тому, що спілкуємося із зарубіжними колегами, менеджерами колективів, бачимо, як ці процеси відбуваються в них, як працює маркетинг.
— Що у нас потрібно змінювати насамперед?
— Ставлення до культури. Бо культура, як галузь, у нас — жебрачка. Про культуру, як правило, згадують тоді, коли треба робити державні свята або якусь чергову «підтанцьовку» чиновникам. Це — принизливо. Потім культурні менеджери начеб мають право бігати до
влади, випрошувати гроші на мистецькі акції. В Європі цього давно немає, культура функціонує більш самостійно, а держава просто створює сприятливі умови, фінансує окремі проекти, інституції, які репрезентують цю державу в світі. А культура так званого середнього прошарку підтримується меценатством, спонсорством, що за кордоном давно розвинуте, і, головне, закріплене законодавчо. Бо той, хто підтримує фінансово культуру, має певні привілеї у сплаті податків, і це є престижно.
У нас досі нав’язують людям: «оце треба для влади», «оце мусиш робити» і т. д. Якщо культуру нав’язують, вона не дає очікуваної віддачі.
— Тому навіть цікаві класичні концерти у нас не збирають цілих стадіонів, як за кордоном?
— Сформувалось не одне покоління, корені якого — в СРСР, коли мистецтво було насамперед інструментом ідеології влади і об’єктом суворої цензури. Мистецтво ділили на «правильне» і «неправильне». І це — нонсенс! Тому залишається незмінною головна теза: потрібно робити якісний мистецький продукт, а митець повинен почуватись вільною самодостатньою особистістю.
— Які зарубіжні гастролі цього року найбільше запам’яталися?
— Це нещодавні тижневі гастролі до Швейцарії, куди їздив наш камерний оркестр. Хмельничани виступали разом із колегами із Швейцарії, виконували світові хіти. Там дуже популярна класична музика, багато людей займаються нею на любительському рівні. Це різні люди — юристи, вчителі, лікарі. Навіть мер одного з міст, де ми були, також — музикант-любитель. Якщо в нас учитель після роботи їде на дачу грядки сапати чи шукає підробіток репетиторством, то там цього немає, там — зовсім інше життя, інші пріоритети, там люди після роботи грають у любительських оркестрах! І до України, її культури, її самобутності — нині дуже великий інтерес. Але без меценатства міжнародні проекти — це просто ініціатива самих митців, без фінансової підтримки це робити дуже важко. Але в нас мистецтво і благодійність досі йдуть різними шляхами…
— Виходячи з реалій, приймаючи нові виклики, Верховна Рада, держава давно мали прийняти закон «Про меценатство», «Про культуру», щоб підтримувати національну культуру, формувати європейське культурне середовище, необхідність якого вимагає наш задекларований владою рух до Європи. Чому, на вашу думку, нардепи, уряд не поспішають зробити ці кроки?
— Не факт, що закон про меценатство розв’яже всі наші проблеми. Чому? Тому що, по-перше, люди, які сьогодні спроможні підтримувати культуру, цього робити не хочуть,бо в них немає культури чесно платити податки. Адже середовище нашої еліти сформоване значною мірою людьми, які свій капітал отримували незаконним, та що там — грабіжницьким, шахрайським шляхом. І вони сьогодні стали олігархами, депутатами, мають владу. Закон про меценатство вони не приймуть, бо в переважній більшості й не розуміють, що це таке. Для них престиж — це футбольний клуб. А по-друге, навіть якщо закон і приймуть, то чи втілиться він у життя, виходячи з того, що самі представники влади його найпершими і порушуватимуть, як багато інших законів. Тому меценатів потрібно насамперед виховувати — сучасних Терещенків, Симиренків, Шептицьких… Таким людям закон про меценатство й не був потрібний, бо вони за суттю своєю — благородні, шляхетні, висококультурні, і найголовніше — справжні патріоти. От коли в нас з’явиться українська еліта, патріотична на ділі, а не словах, тоді гуманітарні цінності стануть затребуваними в суспільстві, у тому числі — через культуру, духовність. І зробити національне мистецтво конкурентноспроможним в Україні, в світі здатні лише ми самі — укра- їнці.
Gismeteo 
