Курси валют

Царям, всесвітнім шинкарям
І дукачі, і таляри,
І пута кутії пошли.
Робочим головам, рукам
На сій землі
Свою ти силу низпошли.
Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли.
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Т. Шевченко.
Насправді усе — просто. Коли «я» усвідомлюю, «хто» я, тоді і приходить розуміння, «що мені робити». Та у нинішньому нав’язливому, тісному, задушливому, спертому від міазмів брехні, словоблудства, напханому почварними образами голлівудських кіно- і мультфільмів — виплодом хворобливої уяви та  вилизаними іміджмейкерами «розмовляючими головами» горе-політиків інформаційному світі, керованому «царями, всесвітніми шинкарями», марно шукати себе. І людині, і народу... Свою ідентифікацію духовну неповторність, національні витоки і шлях у майбутнє. Вони не хочуть знати, хто ти, споживачу, головне — купуй: прокладки, телефони, автомобілі, мило... І головне — продай: свій дорогоцінний голос, свою душу... І не думай, чи рівноцінні вони нині. А щоб ти розслабився, задурманився, втратив пильність — жуй «жуйку» від «поющих трусов», резиновоусміхнених шоуменів, трать свій дорогоцінний час, замість розмислів про долю рідної землі, пошуку шляхів свого роду, розвитку своєї душі, на розплутування їхніх слиняво-мильних чи криваво-убійницьких історій, бойовиків з імперським «душком», перетравлюй з рекламованими ліками для травлення і їхні калейдоскопічно-еклектичні  галасливі новини-сенсації, огидні взаємокомпромати, котрі не дають ні поживи для душі, ні правдивої картини того, що на землі твоїй відбувається. І не дивуйся, що минуле твого народу і нині не очищене від брехні, перекручень, бо ти сам це попускаєш, бо й твоє сьогодення покручі і куплені «ЗМІї» фальсифікують, як їм заманеться, заколисуючи твій розум облудною тріскотнею...

Отак, дорогий читачу, подумалося мені, коли після багатогодинного «копання» в дослідницьких, історичних матеріалах обласної наукової бібліотеки та матеріалах кримінальних справ понадп’ятдесятирічної давності в обласному архіві повернулася увечері додому, а там по «ящику» вкотре горе-артисти від політики розігрують трагічний фарс «Вибори-2010»... А новинарі в пошуках «кнопок впливу» у глядачів навіюють: «Не перемикайте! Дізнайтесь найцікавіше!» і втюхують поміж рекламними «агітками» вельмож-олігархів сюжетики про бідування горопашних злидарів... І «... не перемикайте!»: «Далі у програмі — шоу, танці, пісні, апокаліптичні трилери...». Україно, схаменися... У час, коли кожен покинутий виживати по-своєму, коли все, що не заборонено, дозволено «за ваші гроші», а все, що не дозволено законом — за великі гроші робиться вільно, згадай, що вижити можливо тільки вкупі, а не кожен сам по собі... Що протистояти оцьому перетворенню українців на мовчазне бидло можливо тільки всім миром. Чим надихнутися? Відвертим ігноруванням отого всього, що «втюхують», затятим озброєнням свого духу істинними цінностями — вірою, любов’ю, правдою про свою історію, свій рід і народ. Ніколи! Ніколи мешканці цієї землі, де ми, їхні нащадки, живемо, не потурали свавіллю зайд-завойовників, а їх роєм роїлося зусібіч, ласих на наше добро. Ніколи! Ніколи не мирилися наші пращури, прапращури з ярмом чужих чи своїх здирників-володарів. Хоча дуже часто по своїй безмежній довірливості і щирості душевній, і ліні, і замріяності, а подекуди й продажності, давали їм пожирувати. Але ж уміли й боронити себе: і безстрашні, винахідливі болохівці, що не корилися велебним князям, і стрімкі, завзяті лицарі-левенці, що нагадували пихатій шляхті, хто тут господар, і відчайдухи-повстанці Косинського, Наливайка, козаки Кривоноса, гайдамаки Гонти, месники Шпака, борці за волю Кармалюка, повстанці визвольних змагань Орла-Гальчевського, фронтовики Великої Вітчизняної війни, воїни і підпільники Української повстанської армії... Нашої Української повстанської армії... Наші бандерівці... Не вороги, не бандити. А вдумливі, свідомі, далекоглядні, жертовні українці. Наші брати і сестри. Які з чистою душею офірували своє життя на олтар Української держави.
Історія, яку ми розкажемо вам нині, нехай стане ще однією, відомою, сторінкою історії визвольної боротьби краю від сталінсько-більшовицької та фашистської окупації у 40-50-х роках минулого сторіччя, спонукає замислитися нас над минулим і майбутнім, шукати і складати для кожного — власну, а усіх — спільну-єдину, повну, правдиву картину буття нашого народу. Із витоками пасіонарності в потугах до свободи і причинами гірких поразок, краху отих потуг...
«Націоналістичне гніздо» у Шибені
У село Шибена Теофіпольського району  покликав лист нашого постійного читача і дописувача шановного Павла Пасєки із Теофіполя. «У дні відзначення річниці створення УПА пригадалася давня розповідь жителя Теофіполя, ветерана війни, колишнього завідувача відділу пропаганди і агітації Теофіпольського райкому партії Абрама Захаровича Бріна (на жаль, нині вже покійного). Хоч у районі діяльність УПА була слабкою, окремі прояви були у селах Човгузів, Вовківці, Турівка, Кузьминці, Лисогірка, Шибена... Абрам Захарович був свідком такого епізоду. Приблизно у 1946 році до тодішнього секретаря райкому партії Івана Яковича Сторожука зайшов якось оперуповноважений обласного управління НКВС і повідомив, що його службою запеленговано вихід в ефір радіопередавача з текстом націоналістичної пропаганди. Місце виходу — в селі Шибена. Попросив сприяння у викритті «націоналістичного гнізда». Іван Якович пообіцяв ужити всіх заходів. Але тоді нічого не вдалося виявити.
Десь через півтора-два місяці осінньої днини той же майор НКВС просто-таки влетів у кабінет секретаря райкому партії. Тепер уже з погрозами, мовляв, я всю війну пройшов, а тепер через вашу бездіяльність мене можуть розстріляти. Виявляється, радіопередавач запрацював знову. Того ж дня було піднято весь райвідділ міліції, енкаведистів, партійний актив. У Шибені почалася облава. А село це специфічне — вузькою смугою вулиці розкинулися уздовж річки Жердь — від одного краю з назвою Острівка до іншого — Олендри — добрих п’ять кілометрів. Облава пройшла все село —  від хати до хати. Безрезультатно. І вже в кінці вулиці, що прилягала до старого цвинтаря північніше села, енкаведисти зайшли до старенької хати. В ній — літня жіночка. Обдивилися хату, горище — нічого. Зайшли до хліва. Корова спокійно їла корм із цебрика. Один з енкаведистів підійшов до корови і потягнув за цебрик. Під ним блиснуло світло каганця. Виявляється, там було підземелля.
 —Ану, вилазьте! — гукнув один із членів облави і вистрілив у схрон. Звідти відповіли автоматною чергою. Енкаведисти вибігли на подвір’я. А слідом з’явилися зовсім молоді, по років 18-20, хлопець і дівчина.
На окрик: «Кидай зброю!» відповіли автоматною чергою. Обоє почали стріляти «веєром», але поверх голів облавників. Таким чином, поклали останніх на землю, але нікого не вбили. Самі ж, продовжуючи стріляти, кинулися до підводи, якою з району приїхали оперативники. Юнак смикнув за віжки, а дівчина вмостилася на полудрабку і продовжувала тримати противників під прицілом, не дала нікому підняти й голови. Помчали полем у бік лісу поблизу села Білозірка, що на Тернопільщині.
Минуло відтоді багато часу. Але так і не спливло те, хто ж були цих двоє молодих сміливців. Є вірогідність, що вони могли б бути ще живими...»
Ось така красива легенда... Легенда, бо тоді, у липні 1950-го, у Шибені, на обійсті 58-річної селянки Ганни Франчук набагато трагічніше сталося. Набагато трагічніше і те, що було далі...
За що вони прийняли муки...
— Ви хочете написати про славних повстанців-бандерівців? — задумливо поспитав у телефонній розмові сільський голова Шибени Іван Воронюк. — Приїжджайте, самі усе почуєте, дізнаєтеся і зробите висновки.
За сприяння Івана Івановича нам поталанило зустрітися з людьми, які чули деякі подробиці цієї історії — Віктором Стецюком, 1949 р. н., що був головою колгоспу, головою сільради у Шибені, Любов’ю Ларіонівною Мерчун, 1923 р. н., колишньою вчителькою, та з онукою Ганни Франчук —  Валентиною Устимівною Хоптяною (Іванюк), 1949 р. н.
 — Ой Боже, що вони зазнали і ми коло них, — втирає сльози Валентина Хоптяна, пригадуючи поневіряння своєї матері Катерини Дем’янівни, котра була засуджена за «бандпособництво» за статтею 20-54-1 «а» на 10 літ особливих виправно-трудових таборів МВС СРСР. Відбувала покарання 5 років 11 місяців разом з однорічною донькою Валею в Іркутській області побіля Братська. Там Валя в інтернаті і закінчила перший клас: «Казали мама-небожка, що такі були морози страшенні — ото лили кружку води догори: як летить лід, то тоді лиш не гонили їх на роботу. Де вони там спершу працювали, не знаю, взагалі про те в родині згадувати не любили... Казали, що «щипали» слюду, а це дуже шкідливо на легені, от таку давали тюремщикам роботу. Потім ще у тайгу на порубку гонили. А вже як я підросла, були мама на фермі дояркою там же, в Іркутській області. Бабуня з тіткою Марією — в іншому місці відбували. А дядько Василь — у воркутинських таборах».
Усіх їх, родину Франчуків, 58-річну матір Ганну Володимирівну, її дочок Катерину та Марію, сина Василя, засудили на 10 років таборів, конфіскували майно за сприяння воякам Української повстанської армії. А Ганниного зятя, Устима Хоптяного, чоловіка Катерини, фронтовика, нагородженого медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «За звільнення Праги», «За участь в обороні Сталінграда», «За бойові заслуги» — на п’ять літ запроторили в Усольлаг за «недоносительство об антисоветской деятельности бандитов-националистов».
У чому ж конкретно полягала провина цих людей і перед ким? Перед українським народом? Перед кривавою більшовицько-сталінською владою? «Безневинно, безневинно постраждали, — твердить Валентина Франчук (Хоптяна), — то дядько Василь привів тих бандерівців на обійстя, і боялися їм, озброєним, відмовити, і прихистили, на свою біду. Що пережили... та ж тут, в селі, від нас усі відвернулися, роботи матері не давали, ні города, в колгосп не приймали, по наймах микалася, заговорити до неї цуралися».
— Вернулися із висилки, а ось тут, де були хата, і хлів, і город, і сад яблуневий бабуні Ганни, — показує Валентина Устимівна місцину, де відбулися події, про які ми розкажемо нижче, — пустка, ані знаку про колишнє обійстя нема, ні хати, ні стовпчика, ні деревця — усе зрівняли із землею. Сказано, конфіскували майно і знищили садибу.
Трагедія на селянському подвір’ї
Отож, за матеріалами кримінальної справи і за спогадами, це сталося 21 липня 1950 року, якраз у жнива. Голова Шибенського колгоспу імені Леніна Олександр Мудрук і уповноважений райкому КП (б)У Василь Войновський за колгоспним садком, біля молотарки на полі проводили колгоспні збори на тему «битви за урожай». Коло дев’ятої вечора вони удвох поверталися стежками і городами у село. І тут помітили жіночку з веретою, яка дуже поспішала з поля. Кинулися за нею, видно запідозривши, що селянка тягне солому чи  мішанку. Оскільки обійстя Ганни Франчук крайнє від поля, Уляна Шведа (а матеріали справи вказують на неї) метнулася межею з поля через Франчуків город, кукурудзу та через подвір’я вибігла на вулицю  й подалася додому чи в сусідській хатині причаїлася. Голова з уповноваженим її переслідували і вирішили, що втікачка заховалася у Ганниному хліві, на троє дверей. Ось тут-таки вони й наткнулися на підпільників з оунівської боївки, чия криївка була у хліві. З несподіванки бойовики, певно, подумали, що то «по їхні душі» і розстріляли обох прямо на подвір’ї. Далі зупинили підводу із зерном на вулиці, поскидали мішки на землю, прихопили деякі свої речі і щезли у напряму села Білозірка Тернопільської області. Їх було четверо: троє чоловіків і жінка, запам’ятав їздовий Арсен Трачук. Йому наказали лягти у віз, погнали коней... Озброєні автоматами і пістолетами, вони зійшли у видолинку недалеко від Білозірки, за 5 кілометрів від Шибени, і відпустили їздового.
Біля хати Ганни, стривожені криком і пострілами, збиралися односельці. А вона подалася у сільраду  повідомити про вбивство.
Другого дня, о шостій ранку, емдебісти прибули на місце події, оглядали обійстя, хату до пізнього вечора. Виявили у хаті 13 гвинтівкових патронів, у хліві — криївку (схрон). Із акту виявлення і обстеження схрону: «... в 21 час на усадьбе гр. Франчук Анны Владимировны под зданием сарая с западной  стороны было обнаружено отверстие (отдушина) глубиной 4,5 метра, в связи с чем была произведена раскопка: с северо-западной стороны сарая на глубине 1,5 метра была обнаружена выложенная досками стена.
В сарае была произведена роскопка поверхности земляного покрова на глубине 1,7 метра, где было обнаружено досчатое перекрытие. В другом отделении этого же сарая на поверхности земляного покрова у самой стены был обнаружен тщательно замаскированный люк (отверстие размером 40х50 см), крышка которого при вскрытии оказалась высотой 30 см, изготовленная из четырёх прямоугольных досок, засыпанных сверху плотным слоем земли, открывающаяся при помощи двух железных скоб, насквозь продетых через крышку люка.
При вскрытии люка обнаружено сторчевое отверстие глубиной 2 метра, в котором находилась деревянная лестница з шестью ступеньками.
От основания стены люка до входа в схрон прорыто траншею с тремя ступеньками, углубляющую её  до конуса длиной до трёх метров, тоннель вымазанный был известью.
При входе в тоннель с левой стороны у основания земляного покрова на 40 см вглубь стены обнаружена ниша с находящимся в ней ведром (парашей).
При входе в схрон, последний оказался выложенный со всех сторон досками высотой 1,80 метра, длиной 3,20 метра и шириной 2,50 метра.
У противоположной стороны от двери к основанию стены прикреплён изготовленный из досок стол длинной 1,20 метра, крышка которого была прикреплена двумя деревянными брусками к стене, с полкой под ним, на которой находилась кухонная и столовая посуда с продуктами питания.
Кругом по стенам схрона прикреплены деревянные полки, обложенные белой и цветной бумагой, на которых находилась литература и другие всевозможные предметы обихода.
С правой стороны на расстоянии от пола 0,50 метра и такого же расстояния от потолка находились прикрепленные к стене двухъярусные деревянные нары, расстояние между которыми составляет 1 метр, нары шириной 1,15 см, двухспальные.
На нарах находилась солома, покрытая ряднами с постельной принадлежностью и разными носильными вещами.
Находящаяся в схроне литература, носильные вещи и другое имущество, а также оборудование изъято, на что составлена отдельно прилагаемая при этом опись».
Отож бачимо, що криївку (схрон) облаштовано за всіма правилами військового мистецтва, добротно і надійно. Не дивно, що її віднайшли аж під вечір. З протоколів допитів видно, що хазяї — Ганна Володимирівна та її донька Марія, 1922 р. н., не зізнавалися про існування укриття, на знайдений чекістами отвір (віддушину) спершу казали, що то залишки ями від старого погреба. Але ж коли усе відкрилося... Село гуло і жахалося. Дві безневинні жертви додавали події зловісності.
Заручники чи учасники  великого протистояння?
Її, Ганну, арештували одразу. Через чотири дні, 27 липня, доньку Марію, яка мешкала у цій же хаті, та другу доньку — тридцятиоднорічну Катерину, матір двох малолітніх дітей — Галі, 1947 р. н., та Валі, 1949 р. н., яка проживала з чоловіком у його батьків. Тоді ж «взяли» Катерининого чоловіка Устима. 2 вересня в емдебістські застінки потрапив двадцятирічний Ганнин син Василь. Як-то кажуть, з вогню та в полум’я. Адже хлопець ще з вересня 1949-го перебував у тюрмі в Проскурові, засуджений Теофіпольським народним судом на три роки виправно-трудових робіт за хуліганство. Утім, його історія має безпосередній  стосунок до нашої розповіді. Із довідки-характеристики Шибенської сільради з’ясовується, що Василь, 1930 р. н., навчався у місцевій школі з 1937-го по 1941 рік, під час німецької окупації працював на загальному дворі. А «після звільнення території від німців працював в колгоспі імені Леніна с. Шибена і «способствував» українським націоналістам. В 1949 р. був  направлений в школу ФЗО, звідки дезертирував і після чого довгий період переховувався, хуліганив, уникав колгоспної роботи, «організовував молодь, щоб зірвати відправку в школу ФЗО». У тюрму потрапив, бо, зі слів матері, за її господарством числилася недоїмка м’ясопоставок за 1945 рік: «за несплату податковий агент Масловська в 1949 році подала на мене до суду, і народний суд Теофіпольського району за невиконання державних податків присудив з мене штраф 168 рублів. У зв’язку із тим, що на вимогу представника уполмінзагу я цей штраф не платила, то Масловська з представником сільради прийшла до мене вимагати штраф, а мій син Василь, будучи вдома, образив представників влади і за це був засуджений».
Якщо по правді, то подумати, ну, звідки бідолашна колгоспниця (як і сотні, тисячі їй подібних), до речі, в протоколах допитів — за соціальним походженням із бідняків, неграмотна, могла виконати здирницькі поставки. Тож тільки глянути в протокол опису майна, що конфісковувалося: хата глинобитна, стара, хлів — старий, корова дійна — 1, теля, 5 місяців — 1, порося, 4 місяці, 30 кілограмів — 1, сім качок, двоє козенят. А що в хаті? Стіл, скриня — 60% зношеності. Три старі подушки, одна стара перина, рядна, дві ковдри — 65% зношеності. Те ж і з одягом — зношені спідниці, блузки, сорочки... Господи милосердний, зглянься і заступи...
Спершу на допитах Ганна заперечує зв’язок з оунівським підпіллям усіх своїх дітей. Мовляв, одну ніч бойовики переночували та й подалися невідь-куди. Але нині уже відомо, якими пекельними методами послуговувалися в емгебістських застінках. Про це у нашій газеті розповідала детально зв’язкова ОУН Ніна Янчук. Отож невдовзі нещасні жіночки — і Ганна, і її донька Марія зізнаються, що дозволили «бандитам» (так у протоколах — авт.) облаштувати в хліві криївку. Що готували їм їсти, виконували їхні доручення.
Приміром, Марія ходила на базар у Ланівці Тернопільської області за покупками для них, у магазин — придбати деякі предмети побуту, крем, зубну щітку. (Уявляєте? Люди, котрі, мов загнані звірі, переховуються по ямах, лісах, ретельно дбають про ошатний вигляд, чистоту, порядок, дотримання дисципліни... — авт.).
Франчуки «пригадали», що криївку восени 1949-го облаштували двоє «хлопців із лісу», які першими з’явилися на її обійсті. За тиждень викопали яму, обшили власними силами доставленими дошками, зверху заклали дошками, дерном, засипали землею. Згодом там з’явилося ще двоє підпільників. Тож загалом — четверо, з яких одна — жінка, машиністка, котра на друкарській машинці «під копірку» (її знайшли під час обшуку криївки) розмножувала листівки, заклики до жителів.
Двоє завше чергували у криївці, а інші двоє (вони постійно усі четверо чергувалися) щоночі кудись зникали. Тільки й чули у селі: там десь у сільраді документи на вербовку молоді на Донбас спалили, десь комуніста, що гнобив людей, «притиснули», десь листівки розповсюдили.
«Бандити» заявляли, що вони — не бандити, а українські націоналісти, ведуть боротьбу проти колгоспів, більшовиків і радянської влади, хочуть завоювати самостійну Україну і зробити кращим життя українців. Вони агітували нас і запевняли, що нікого не грабують і не вбивають, як їх обмовляє  і звинувачує радянська влада. Про це вони ж і друкували листівки в криївці. Вони переконували нас, що ми всі, українці, повинні допомагати їм в їхній боротьбі проти Радянської влади, підтримувати їх тим, чим може кожна з нас. Попереджали, що треба берегти таємницю про них, нікому не видавати місце їхнього укриття», — зізнаються на допитах Ганна і Марія. «Вони мені не погрожували, але я боялася їх, бо чула від людей, як розправляються з тими, хто проти них», — свідчила Ганна Франчук.
Чому, чому саме їхня оселя стала прихистком для українських підпільників, докопувалися енкаведисти. Може, то саму Ганну завербували, коли після приєднання Західної України ходила з розкуркуленої, голодної, пограбованої отими податками і поставками «колгоспної» Шибени на заробітки, за хлібом, борошном, крупами у сусідню Білозірку на Тернопільщину, де жили заможніше, де ще довго хазяйнували одноосібники?
З матеріалів справи випливає, що бандерівці напитали собі притулок у Франчуків через Петра Хом’юка, односельця, Василевого друга, однолітка, котрий на заробітках у Білозірці влітку 1949-го випасав на луках коні. Був там ще один пастух, Микола, з Білозірки, ото він і познайомив Петра з «хлопцями зі зброєю». Петрова матір у Шибені категорично заперечила, щоб незнайомці темної ночі заходили в її оселю. А Василь на прохання друга відповів згодою. Матір же, Ганну, поставив перед фактом: «Прийдуть хлопці, перебудуть». Отакий він був, Василь. Запальний, неспокійний. «То він хотів совіцькій владі відомстити за батька Дем’яна, якого у жовтні 1930 року радянські прикордонники у Ямполі затримали при переході кордону з Польщею», — нині каже Валентина Франчук. Дем’яна Франчука, котрий заблукав і кілька тижнів перебував під вартою на польській території, на Тернопільщині, побував на допитах у польських військових у Вишнівці, Дедеркалах, Кременці, а тоді був відправлений назад, звинуватили у наданні шпигунської інформації про радянську прикордонну заставу (2 км від Шибени) як завербованого польськими спецслужбами. Тоді, у 1930-му, його судили в Ізяславі, хотіли дати 3 роки концтаборів, але помічник прокурора вирішив виселити Франчука з України. «Додому з тюрми дід уже не вернувся, і досі ніхто нам не зміг сказати, де він пропав, чи загинув, чи був убитий...» — згадує ще одну трагічну родинну історію Валентина Устимівна.
Отож Василя Франчука, як «бандпособника», долучили до справи про «банду ОУН» прямісінько з виправно-трудового табору. Беззаперечним доказом його провини для слідчих стали Василеві листи з тюрми до матері, знайдені у Франчуків під час обшуку. У них хлопець передає вітання і подяку за допомогу своїм «дорогим братам», запевняє, що «ніколи їх не забуде». Його друга Петра Хом’юка заарештували аж на Дніпропетровщині, куди він навесні 1950 року виїхав працювати на шахту за вербовкою. Зі слів «бандпособника» Петра стає зрозуміло: він знав від односельців, що пастуха Миколу з Білозірки емдебісти ще взимку 1949 року схопили і засудили до 25 років таборів. Більш конкретно про зв’язки обох хлопців — Василя і Петра з підпіллям ОУН чи про виконання ними якихось завдань бойовиків з матеріалів справи не видно. Ото бачилися кілька разів в темноті, перекидалися кількома словами. Петра Хом’юка було засуджено на 10 літ в ІТЛ, посьолок Джезказган. Відбув 5 років, 6 місяців, 24 дні.
Дуже опосередковано  спілкувалися з оунівцями і Катерина (побачила озброєних чоловіків в хліві у матері випадково, кілька разів носила їм приготовану сестрою та матір’ю їжу), а тим більш її чоловік Устим Хоптяний  (чув від тещі, дружини, що «заходять на нічліг у хлів», сварився на жінок за те, що так ризикують життям, спілкуючись з людьми, які поза законом).
Хто вони, «хлопці із лісу»?
Звичайно, вибиваючи із нещасних селян зізнання у «бандпособництві», слідчих передовсім цікавило, як викрити, прослідкувати зв’язки українських підпільників. Адже тоді, у 1950-му, радянська влада повела безпощадний наступ на учасників українського Опору. У села Західної України, на колишні прикордонні території вздовж Збруча за вказівкою партверхівки Москви, Києва було кинуто численні «полки» лекторів — комуністичних агітаторів, ширилася мережа секретних емдебістських донощиків, шпигунів, створювалися псевдобанди «стрибків»-провокаторів, котрі нападали на жителів, убивали, грабували, ґвалтували, сіяли паніку і недовіру. Зашморг довкола підпільної ОУН невідворотно затягувався.
Ось і в справі № 5214 про «бандпособників» Франчуків, Хом’юка, якою займалося УМДБ Кам’янець-Подільської області, є згадка про 10 різних фотокарток, на яких зображені «учасники бандпідпілля». І Ганна, Марія, Катерина упізнавали серед них «своїх» хлопців, із криївки на своєму обійсті.
На жаль, поки що нині ми лише за описами зі слів Ганни, Марії, Катерини можемо уявити, якими ж були оті «бандити»... І за нечисленними, але промовистими штрихами, згадками, зрозуміти, чим вони жили, про що думали, якими були особистостями. Що змусило їх критися, переховуватися, вести такий небезпечний спосіб життя, коли кожну хвилину на тебе  чатує небезпека, коли ти щомиті — на волосок від смерті?
Отже, словесні портрети підпільників зі слів Ганни.
«Неизвестный», около 30 лет, высокого роста, лицо продолговатое, брюнет, волосы чёрные, брови чёрные, нос продолговатый с горбинкой, одет в чёрные брюки, пиджак гражданского покроя, на ногах носит хромовые сапоги. Украинский язык восточного акцента».
«Максим», около 25 лет, среднего роста, плотного телосложения, лицо круглое, волосы чёрные, брови чёрные, нос курносый, глаза серые. Одет в чёрном пиджаке, чёрные гражданские брюки, хромовые ботинки, разговор украинский восточный».
«Неизвестный», около 23 лет, выше среднего роста, телосложения худого, волос русый, глаза серые, нос большой, лицо продолговатое»...
«Ирина», примерно лет 20, среднего роста, худая, лицо бледное, нос большой, волос русый, глаза карие».
Марія додає про «Ірину», яку вона називає «Марусею», друкарку: «волосы ... короткие, впереди делает причёску под вид завитых, лицо маленькое, круглое, нос маленький, в конечной части загнут к низу... одета в синюю юбку и зелёную, с цветочками блузку. Вооружена пистолетом».
«Арештовані» Шевченко та Леся Українка, або За святую правду-волю розбійник не встане?..
Що ж знайшли слідчі у криївці, зоставленій цими молодими українцями, котрих в матеріалах справи названо «бандитами», які «здійснили терористичний акт» на подвір’ї Ганни Франчук?
А — «контрреволюційну, націоналістичну літературу, 11 брошур, 26 листівок...». Але мене особисто, шановний читачу, як філолога-літературознавця вразив справжній скарб української літератури, історіософії, який і нині б прикрасив бібліотеку кожного із нас. Не можу оминути бодай кількох назв із списку вилученого. Під номером першим «Леся Українка. Вибране». Далі: «Шевченко. Збірник творів у трьох томах (1,2,3)», «Іван Франко. Вибрані твори», «Ковпак. От Путивля до Карпат», «Яновский. Избранные сочинения», «Шевченко. Кобзар», «Смолич. Они не прошли», «Котляревський», «Фурманов. Бунт», «Монкевич. Чёрные запорожци», «Терлецкий. Гетманская Украина и Запорожская Сечь», «Дорошенко. История Украины», «Разбойник Кармелюк», «Корбут. Симон Петлюра», «Украинская общая энциклопедия. І, ІІ том». «Голубец. Большая история Украины», «Буткевич. Наше письменство», «Терлецький. Як будував і як руйнував український народ», «Голубець. Княжий Галич», «Свинцицкий. Винниченко», «Самчук. Война и революция», «Чайковский. Полковник Михаил Кричевский», «Устав. Стрелецкая сотня», «Леонтович. Сценичный сборник для молодежи», «Берецкий. Рождение рыцарей и святых (История Испании)». І ще, ще книги із світової історії, географії, політології, українські молодіжні, дитячі журнали, збірники, книги російських, радянських авторів про політичну, революційну боротьбу, пропагандистські матеріали проводу ОУН, словники, правописи, радянські газети, «Автобіографія Сталіна» (!). Мені хотілося б перечислити увесь список, бо це і для 1950-х, і нині — справжня просвітянська бібліотека... Хіба втратили актуальність оті листівки і брошури: «За що бореться УПА», «Яким має бути український націоналіст», «Україна гине, хто винен у цьому», «Україна — якою була, якою є, якою буде», «Наше ставлення до російського народу», «Патріотизм і характер», «Як розуміти концепцію власних сил в нашій національно-визвольній боротьбі»...
Вони зверталися у листівках до студентів, до воїнів і офіцерів Червоної Армії, до шкільної і позашкільної молоді з надією бути почутими... Знакові речі: «Націоналістичний тризуб на полотні», «Облігації УПА (на Бойовий фронт) вартістю 300 і 200 рублів». Безперечно, це були люди високої освіти і громадянської свідомості, небайдужі, вдумливі, люди високої самодисципліни, гарту, мужні і жертовні.
Адже з таким кругозором, навичками, освітою вони могли на той час непогано влаштуватися на посадах при радянській владі, користуватися благами від неї, а не гнити в схроні... Певно, не бандитські замашки все-таки, а якісь вищі помисли, ідейні переконання керували отими молодими людьми.
«Ви хочете написати про героїв-підпільників...». Мені особисто, чий родич на початку п’ятдесятих років ХХ століття у молодому віці безневинно загинув від підлої кулі так званих оунівців — затравлених, голодних, озвірілих, яких у родині донині інакше як бандитами не називають (вони ще повернулися тоді добивати пораненого, стікаючого кров’ю хлопчину, щоб не видав), мені особисто, котра з професійного обов’язку і за велінням душі досить проштудіювала і продовжує штудіювати дослідження українських істориків, філософів, де у болючих спазмах, переймах, досвітніх блуканнях народжується, викристалізовується національна свідомість, повновартісність і самодостатність, мені — необхідно віднайти правду.
«Вони не були захисники, до них у селі було вороже ставлення», — сказали нам у Шибені, коли ми взялися досліджувати тему. «Їх боялися, адже там, у схроні, виявилося, знайшли тоді список усіх жителів — кого, коли відвідати, кого спалити, прикінчити як активістів...». (Узагалі-то, за протоколом, у справі, ми списка не побачили — авт.).
«Жителі їх остерігалися, а вони ж того, боролися за тую (?! — авт.) самостійну Україну», — довелося почути від місцевих. «Нелегко було Франчукам після репресій, і я їх розумію, — сказала бухгалтер сільради Ніна Федорівна Панькова. — Адже і мій рідний дядько відсидів 15 років за те, що був поліцаєм у війну. Нам же, родичам, за те дехто в селі дуже дорікав, проходу не давав — знайшлися такі. А мою ж бабуню (була одноосібницею) в 30-х роках розкуркулили, геть чисто обібрали. І хто ж? Односельці! Що не влада, то знаходить собі і слуг, і ворогів...».
А прочитати б поіменно, від «А до Я» життєпис усіх тих бідак, чиї прізвища зібрані у книзі «І. А. Стасюк, В. П. Шептицький, П. П. Прокопчук. Трагічні долі репресованих теофіпольців (реабілітовані історією)», виданій у 2000-му році. Скільки там і жителів Шибени — розкуркулених, засуджених, розстріляних, висланих, звинувачених в контрреволюції, пособництві», саботажі. Тут будеш і тіні своєї боятися. А був же ще голод, а до того — громадянська війна, а до того перша світова, а до того — окупація Російською імперією, а до того — поляками. Безконечне гноблення, кабала, придушення національного чуття, гідності.
Кому, яким заступникам мали вірити на цьому світі сестри Марія та Катерина Франчуки, сироти із бідняцької родини удови Ганни, які мали усього по два класи освіти, яких у війну фашисти погнали у батрацтво на фатерлянд, після війни колгосп погнав у поле за жменю зерна, а влада рад погнала на каторжні роботи у копальні Сибіру? Легко сказати — національна самосвідомість, а ти піди до заляканих, затурканих важкою працею і брехливою пропагандою, голодом і холодом людей і навчи їх національної свідомості... Переконай тих, хто не розуміє в силу вищеперечислених причин, і тих, хто добре розуміє, чого ти хочеш, але ненавидить тебе за те, що ти відбираєш у нього владу, годівницю, посягаєш на зручний п’єдестал... Яку ж важку ношу, патріоте, ти звалив на свої плечі...
Чи зуміємо ми, чи хтось колись, зрозуміти, що відчували вони, надія України, молоді хлопці і дівчата, носії національної ідеї, поборники самостійної України, переслідувані, гнані, усвідомлюючи неможливість втілення свого задуму? Що відчували тоді, коли настрашені, по лікті в крові, гнали у бік Білозірки, рятуючи себе, залишаючи напризволяще простосердечну Ганну Франчук із дітьми, а в неї на подвір’ї — два трупи невинних людей?
Розуміючи, що їх, борців, стає усе менше, що назад дороги — відрізані, що у заляканих, «підстрижених під один радянський аршин» людей, які втомилися від жорен страху, підступу, сексотства, неситих, мінливих, кровожерних влад, усе важче знайти співчуття?
Хіба у громадянській війні бувають переможці?
Послухаймо міркування 87-річної Любові Ларіонівни Мерчун, колишньої вчительки із Шибени: «Батько мій Ларіон Гнатович Кріса розумний був, ще до війни у колгоспі головував. А прийшли німці, поставили його головою загального двору. І вже він «метлився», бо були партизани і були бандерівці. І ті прийдуть — треба помогти, і тим дай. От приїхали з району німці, роблять обшук, садять батька в тюрму. Хтось доніс, начеб він все з колгоспу додому бере. Та не знайшли доказів, відпустили. Повернувся, а на другу ніч приїжджає троє вершників, стукають у вікно. А я ховалася від Німеччини, чоботи в порозі стояли напоготові. То тії чоботята мої одбили на батькові: «Будеш видавати наших — тебе не стане!» Вони думали, видко, хтось так доклав, що то він видав коменданта Терешка німцям. Бо батька звільнили, а того німці кинули у в’язницю. Певно, був «їхній» комендант, упівський. А ті, що приїжджали — наші, сільські, їм симпатизували. А інші односельці — партизанам червоним. Ото у війну, коли німці закрили в нашій школі військовополонених, а «упівці» їх визволили, то розбіглися вони по лісах. І поділилися — хто в УПА, хто в червоні партизани. І з німцями воювали вони, і між собою. Але знаю, що після того, як мого батька побили, ми в тій хаті не сиділи. Батько пішов у мандри по селах, у нього було багато знайомих. А ми — по сусідах перебивалися. Ото прийдеш рано додому: все зі скрині забрано, двері поодбивані, кругом переверти. Отаке ми пережили. І вночі забирали людей, вже й вони не поверталися. Активістів забирали, тих що іще за радянської влади відзначилися. І поліцаїв, що дуже німцям прислужувалися. І це більше свої діяли, місцеві. І люди знали, хто. А чи знали ми, що в Ганки Франчукової бандерівці ховаються? Чом не знали? Сусіди знали. Ото перед тим, як вбили активістів Кирила Петрука, секретаря сільської ради, і Нестора, голову колгоспу, то вони, бідолашні, лежали, зв’язані, на санях, на дорозі перед її хатою. А ті, бендерівці, пішли на подвір’я. Побачив їх, зв’язаних, Петро, той, що навпроти його хата: лежать, просяться: сам не підходь, тільки кинь нам ножа... А він побоявся. І так їх вивезли на Білозірку, і вкоротили віку. У страху люди жили, ночі боялися. Я так скажу: на віку багато бачила. І нині цікавлюся. Трохи газети читаю, радіо слухаю, телевізор дивлюся. Може, той Бандера був добрим організатором, за Україну боровся. Але ж в ту організацію всілякі йшли люди. От хіба то він посилав того й того, піди до Кріси й побий його? Чи казав: убий Нестора чи Петрука? Що вони завинили? Ні, то свої ж тут приходили, за своє ж і мстилися...».
Поставимося з повагою до цих міркувань. Справді, у будь-яких, навіть найсправедливіших організаціях, формуваннях (є свідчення ще з біблійних часів), був і буде той, хто кидає тінь на товариство, жертвуючи інтересами благородної справи заради шкурних інтересів.
Але в даному випадку, зважаючи на не локальний, а тотальний характер громадянського протистояння, коли кревники, одноплемінники опинилися по різні сторони барикад, взаємовиключних ідеологій — марксистсько-більшовицької та націоналістичної, ми говоримо про це протистояння, в якому не було переможців, як про національну трагедію України та українців. Радянська пропаганда подавала» патріотів як  терористів і деградованих бандитів, а тим часом сотні тисяч українців («ворожих елементів») було упосліджено, утиснено в громадянських правах, заслано у тюрми, сибіри, біломорканали, воркутинські «фабрики смерті»... Це вони, страдники-смертники, а не комсомольські вожаки із комуністично-партійних мафіозних кланів, рабською працею множили могуть імперського монстра.
Мало того, хіба ті рядові українці, хто вірно служив комуністичному режиму уже після війни, могли знати, що існує секретний наказ сталіністів № 0078/42 по народному комісаріату внутрішніх справ Союзу РСР і народному Комісаріату оборони Союзу РСР від 22 червня 1944 року про виселення у віддалені краї СРСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів, підписаний Л. Берією та Г. Жуковим? І тільки цілковита економічна залежність від по-волячому працьовитої і терплячої України завадила вчинити катам цей злочин. Хіба знали, що 7 травня 1947 року СРСР, Польща та Чехословаччина підписали договір про військову співпрацю у боротьбі проти УПА, за яким совєтські і чеські війська мали заблокувати кордон під час запланованого винищення підрозділів УПА на Закерзонні (одвічних українських територіях, котрі ще з 1920 року відійшли до Польщі — Холмщині, Підляшші, Посянні, Лемківщині). Адже повстанські війська боронили там українські села від звірств польських бойовиків та Армії крайової. У ганебній антиукраїнській акції «Вісла» з кінця травня до кінця липня 1947 року з цих українських земель від Підляшшя до Лемківщини польські каральні загони — майже 100 тисяч вояків примусово виселили у північні і західні райони Польщі понад 250000 українців. Села їхні пограбовано і знищено. А отже, там і припинилася діяльність УПА. Із західних областей України, де діяла армія УПА, у жовтні 1947-го, радянська влада почала примусові депортації: у сибіри, на Донбас, у Казахстан жителів завезено до півтора мільйона чоловік. У Західній Україні тривала примусова колективізація, НКВДистські облави на загони ОУН-УПА, коли цілі села до ноги винищувалися, підступно прозвані «бандитськими», фальсифікувалися карні справи, спалювалися і вирубувалися ліси, сталінські кати влаштовували прилюдні жахливі покази убитих повстанців. Та й по всій Україні вишукувався отой «неблагонадійний» елемент з «антирадянськими настроями», якому ще у війну лукаві радянські полководці обіцяли землю за перемогу над фашистом. Проти людиноненависницьких методів радянської репресивної машини подекуди виступали і самі її виконавці. Так, ще в листопаді 1944 року лейтенант Червоної армії комуніст П. Куролєсін, який служив у Львові, звернувся до першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова з листом, де висловлював обурення і протест проти дій місцевої влади: «Товариш Хрущов! Я тепер нічого не можу розібрати, адже робиться, як я розумію, не по-радянському, а проти радянської влади, а саме: людей б’ють, займаються мародерством населення... Мені здається, що тут робиться щось таке недобре, що займаються спеціально обуренням мас». Терор винищувальних загонів НКВД та спецгруп із колишніх перевербованих бойовиків ОУН стосовно мирних жителів України переходив усілякі межі. Тож 15 лютого 1949 року тодішній військовий прокурор військ МВС Української округи, полковник юстиції Кошарський, за № 4/001345 на адресу секретаря ЦК КП(б) України М. Хрущова направив доповідну записку «Про факти грубого порушення соціалістичної законності в діяльності так званих спеціальних груп МГБ».
Збройні формування УПА, яка налічувала за весь час її існування разом з учасниками підпілля до 400 тисяч чоловік, взаємодіючи з боївками в селах, намагалися всіляко перешкодити утвердженню радянської влади, проведенню нею соціально-економічних, політичних заходів. Це призвело до різкого загострення братовбивчої громадянської війни. Об’єктом дій служби безпеки Організації українських націоналістів ставали всі, хто виявляв готовність співробітничати з органами влади.
Людей, вина яких була доведена, тих, хто звинувачувався у вбивствах, висилці селян у Сибір, знущаннях, прислужництві радянській владі, попереджали листівкою: «Громадянинові... Щоб унеможливити Вашу дальшу діяльність супроти українського народу, взиваємо Вас у найкоротшому часі покинути теперішнє місце проживання і виїхати поза межі України. Невиконання цього змусить нас покарати Вас смертю. Українські повстанці». Є дані, що загалом есбісти ОУН вчинили 14,5 тисячі диверсій і актів терору проти тих, хто був запідозрений у симпатіях до «совітів». Від автоматної кулі або удавки («кренпульця») загинуло не менш як 30 тисяч партійних і радянських працівників, до 25 тисяч військовослужбовців... Були і безневинні жертви.
В ідеології національно-визвольного руху України багато хто й досі схильний бачити відображення агресивного націоналізму, близького до нацизму, насамперед тому, що боротьба ОУН-УПА провадилася збройними методами. Радянська пропаганда втовкмачувала, формувала у свідомості підкорених імперією стереотип фанатичного антигуманіста, бандита-зрадника, німецького прислужника.
Проте нині, коли доступними стали деякі архівні секретні матеріали, документи Української повстанської армії, дослідники роблять висновок, що український національно-визвольний рух ставив собі гуманну мету, котра ні в чому і ніяк не заперечувала права людини і нації. Його прибічники боролися проти обох імперіалізмів — більшовизму і  німецького фашизму. Вони хотіли зберегти свій народ від знищення і довести світові, що Україна прагне своєї державності, ніколи не посягали на чужу державність,  чужі території. Їхня боротьба тривала в умовах Другої світової війни, загальної всесвітньої конфронтації, в умовах фізичного тотального знищення українського народу, у час, коли і мови не могло бути про парламентське протистояння. У кожній війні не уникнути помсти, несправедливості, жертв. З боку ОУН-УПА велася справедлива війна самозахисту, за повне національне визволення: «Там, де нема демократичних свобод, де цілковито диктатура, терор, там, де не зобов’язує жодна законність, — там лишається тільки один шлях: підпілля, збройна боротьба».
Комуністичні агітатори звинувачували націоналістів у колабораціонізмі, тобто зраді Батьківщини, запроданстві, співробітництві з фашистськими нацистами, окупантами. При цьому імперські ідеологи «забували» згадати, як сталіністи співпрацювали з нацистами до 22 червня 1941 року. Як домовлялися то з Польщею, то з Німеччиною, щоб не допустити утворення самостійної Української держави на заході України — Карпатської України наприкінці 1938 — початку 1939 років. Як СРСР сприяв у вишколі фашистським воякам, поки Сталін із Гітлером мріяли і кожен осібно, і спільно — «перекроїти» землі Європи. Нині відкрито безліч архівних документів, що проливають світло на їхні майже партнерські стосунки.
І ще про одне воліють не розповсюджуватися ті, хто поливає брудом українських повстанців. У боротьбі проти УПА німці використовували східні батальйони, сформовані з колишніх військовополонених — вірмен, грузинів, росіян, узбеків, казахів, татар. Після звернення до них Головного командування УПА у червні 1943 року (у формі «летючок») із закликом переходити на бік повстанців, добровольці згаданих батальйонів десятками переходили до лісу. І в серпні 1943-го при УПА були створені національні відділи вірмен, узбеків, казахів, татар, а найчисельніші — литовців та грузинів. Вони проіснували до 1945-го, крім азербайджанського, який влився до Червоної армії. Російські дослідники наводять такі цифри: у створених фашистам військах СС під час війни перебувало 340 тисяч бійців родом зі Східної Європи. З них латишів було 40 тисяч, росіян і білорусів — 63 тисячі, українців — 27 тисяч, естонців — 23 тисячі (!). А Російська визвольна армія Власова налічувала 125 тисяч осіб! Хіба це не свідчить про помилковість твердження про якусь особливу приязнь до гітлерівців саме з українського боку?!
«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї».
У 1942-1943 роках Організацією українських націоналістів робилися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп» поширити свій вплив на східні та південні області України, розвинути мережу підпілля ОУН в Києві, Житомирі, Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Сталіно (Донецьку)... Референт служби безпеки (СБ) Проводу ОУН Микола Арсенич писав у листі до Р. Шухевича, що Схід можна було завоювати двома способами — великим здвигом або спокійним просочуванням. Склалося так, що діяльність підпілля ОУН (Бандери) більше на Сході нагадувала саме повільне «просочування». На час війни з 1943-1944 років на території Кам’янець-Подільської області діяли сили Української повстанської армії «УПА-Південь». У червні 1946-го Провід ОУН вирішує перейти з повстанської війни на підпільну боротьбу. Про те, як ця боротьба розгорталася на теренах області, описано у чудово ілюстрованій документальній книзі «Нестор Мизак, Василь Горбатюк. За тебе, свята Україно. Кам’янець-Подільська область у визвольній боротьбі ОУН, УПА: книга п’ята». — Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2006 — 352 с., іл. Автори вказують, що у 1943-1944 роках у Теофіпольському і сусідніх районах діяв загін УПА уродженця села Човгузів, учителя з села Хорошів Івана Врублевського («Іскри»), громили німців і поліцаїв, німецькі комендатури, підтримували зв’язок із тереновою організацією ОУН сусіднього Лановецького району на Тернопіллі. В «іскрівцях» воювали 90 місцевих жителів сіл Човгузів, Вовківці, Святець, Лисогірка, Мар’янівка, Шибена, Немиринці і частково військовополонені. Після відходу німців повстанці знищували документи сільрад, колгоспів, займових і податкових квитанцій, перешкоджали відправці подолян на шахти Донбасу, чинили опір у заготівлі і вивозі хліба,  забороняли працювати в неділю, релігійні свята. Для боротьби проти УПА і підпілля ОУН НКВД створювало від осені 1945-го так звані «істрєбітєльниє батальйони». Дослідник Петро Слободянюк зазначає, що тоді у Теофіпольському районі було створено 7 антинаціоналістичних озброєних підрозділів «ястребків» (225 чоловік). А упівців активно підтримувало населення — пекли хліб, заготовляли інші продукти, були зв’язковими. Органи держбезпеки СРСР для боротьби з підпіллям ОУН використали увесь багатющий досвід «таємної війни». Регіон, де діяла ОУН, було оповито щільною агентурно-інформаційною мережею: резиденти, агенти, інформатори. До того ж в органах держбезпеки семи західних областей налічувалося 13783 штатних працівники. Провадилися широкомасштабні «прочісування» особового складу підприємств, транспорту, установ з «метою виявлення й усунення ворожого та підозрілого елементу». Створювалися псевдобандерівські загони для розкриття бандерівських осередків.
Слід зазначити, що, внаслідок каральних операцій НКВД, майже повної ліквідації повстанців, група підрозділів «УПА-Південь» — «Збруч», «Заслав», «Проскурів» перестала існувати. Проте на територію Кам’янець-Подільської області продовжували, переходячи Збруч, пробиватися окремі групи та підрозділи УПА. Органи держбезпеки розробили систему блокування території Поділля від проникнення загонів УПА з Тернопільської та Рівненської областей по «кордону» — річці Збруч. Винищувачі-«стрибки» фактично перекрили кордони, повсюдно діяли оперативні групи, які займалися полюванням на бандерівців.
Дослідник з Летичева Борис Володимирів зазначає, що найдовше в Кам’янець-Подільській області протрималися групи повстанців «Холодного» і «Петра», які дислокувалися біля села Пахутинці Волочиського району, і були ліквідовані органами МДБ у квітні 1950 року. Але ж у Шибені боївка УПА діяла до кінця липня 1950 року! Ким були ті борці, про яких досі не згадано дослідниками руху опору ОУН-УПА на теренах області? Згадку про ті події знаходимо у книзі Володимира Сергійчука «Український здвиг: Поділля. 1935-1955», виданій у Києві 2005 року, де зібрано розсекречені архівні документи партійної верхівки області.
Із «Докладной записки Каменец-Подольского обкома партии ЦК КП(б)У о положении и борьбе против подполья ОУН на территории области» від 12.03.1952 року (подано зі скороченням — авт.). «В январе 1952 года МГБ УССР был утверждён план агентурно-оперативных мероприятий по ликвидации осевших на территории Каменец-Подольской области участников банд оуновского подполья, их пособнической базы и мерах по предотвращению проникновения оуновских эмиссаров на территорию области. Оперативная обстановка указанного плана констатировала, что в ряде районов (Старо-Константиновский, Красиловский и другие) Каменец-Подольской области продолжает действовать группа бандитов во главе с надрайонным «проводником» «Матюшенко», а на административных границах Каменец-Подольской, Тернопольской и Ровенской областей орудуют бандгруппы, приходящие из Лановецкого и Острожского районов, руководимые бандглаварями «Арсеном», «Доном» и др. общее колличество бандитов, действующих в области, по состоянию на 1.01.1952 года, определялось в  11 человек. Бандгруппа «Арсена» насчитывала в своём составе 6 участников и представляла 3 группы организационно считавшися районными «проводами», в том числе «Белогорский районный «провод» (главарь «Славко», боевик «Богдан»), Антонинский районный «провод» (руководитель «Гейниш» (див. книгу Н. Мизака, В. Горбатюка «За тебе, свята Україно» — авт.), боевик «Круча») и группа надрайонного «проводника» (главарь «Арсен», боевик «Левко»).
По состоянию на 1.02.1952 года насчитывалось дислоцировавшихся и появлявшихся в ряде наших районов из Тернопольской и Ровенской областей 5 бандгрупп с общим колличеством 16 бандитов.
В утвержденном январском плане констатировалось также наличие в области до 200 выявленных участников ОУН, содержателей явочных квартир, бандитских убежищ и активных бандпособников.
Планом агентурно-оперативных мероприятий предусматривались следующие сроки ликвидации действующих бандитских групп: по бандгруппе «Матюшенко» — февраль месяц 1952 года, по бандгруппам Арсена и других — март 1952 года.
С ликвидацией 2-5 февраля 1952 года надрайонного «провода» «Матюшенко» УМГБ по материалам, которыми мы располагали, полностью разгромлено бандитское подполье Каменец-Подольского окружного «провода» ОУН, дислоцировавшегося на территории области.
Наряду с проведением мероприятий по ликвидации Каменец-Подольского окружного «провода» ОУН, УМГБ с июля 1951 года велась активная агентурная разработка действовавших в северных районах области бандитских групп.
Из многочисленных агентурных материалов, показаниями захваченных бандитов устанавливалось, что террористический акт над председателем колхоза и уполномоченным РК КП(б)У совершили в июле 1950 года участники бандгруппы «Арсена».
После вскрытия схрона в селе Шибино, ареста активных бандпособников «Арсен» и подчинённые ему бандитские группы укрывались в с. Белозерка Лановецкого района Тернопольской области. Организованное преследование в день бандитского проявления в с. Шибино вывело оперативную группу также в с. Белозерку. Однако поиски бандитов тогда не дали положительных результатов.
Агентурные мероприятия райорганов УМГБ не обеспечивали вскрытие и ликвидацию выявленного бандитского подполья. В связи с этим в июле 1951 года приказом по УМГБ были созданы оперативные группы, на которые возлагалась задача выявления и ликвидации действующих бандгрупп на стыке Каменец-Подольской и Тернопольской областей в тесном контакте с Лановецким и другими райорганами МГБ Тернопольской области.
В результате 12 октября 1951 года в с. Дидковцы Белогорского района была ликвидирована бандгруппа в составе 3 участников, руководимая бандглаварём «Новый». Как установлено агентурными данными, показаниями свидетелей и бандпособников, вместе с «Новым» в с. Дидковцы укрывались также «Арсен», «Богдан» и «Левко».
Последние перед началом чекистско-войсковой операции покинули схрон и ушли в с. Белозерку. 27 декабря 1951 года при переходе из села Белозерка в сёлах Теофипольского и Белогорского районов нашей области группа «Арсена» встретилась в с. Марьяновка с двумя бойцами группы охраны общественного порядка. В результате попытки последних задержать переходившую банду бандиты открыли стрельбу, вследствие чего один боец был убит, а второй тяжело ранен. Организованное преследование вновь вывело наши оперативные группы в Белозерку.
В соответствии с полученными указаниями МГБ УССР и утвержденным планом численность действующих оперативных груп в Белогорском, Теофипольском и Базалийском районах нашей области была увеличена, а в Антонинском районе вновь создана.
Опергруппами УМГБ в названных районах в течение января и февраля месяцев 1952 года выявлены дополнительные бандитские явки, из числа которых ряд лиц, разоблаченных в преступной связи с бандитами, перевербовано.
Допросом этих бандпособников установлено, что бандгруппы, руководимые надрайонным «проводником» ОУН «Арсеном», не имея возможности базироваться на востоке, в результате частичного разгрома их бандитских звеньев и пособнической базы вынуждены были передислоцироваться на зиму в с. Белозерку Лановецкого района Тернопольской области, оставив на востоке лишь бандгруппу «Гейниша» и с ним 2 бандитов.
О невозможности закрепления на востоке бандитских групп «Арсена» свидетельствует и такой факт: после ликвидации бандглаваря «Нового» и его подчинённых «Арсен» предпринял попытку оборудовать схрон на колхозном поле — с. Вязовец Белогорского района. Однако, в момент подготовки бандитского убежища, бандиты были обнаружены колхозниками, расконспирированы и вынуждены были дальнейшую работу по оборудованию схрона прекратить и уйти в Тернопольскую область.
19-20 февраля сего года в с. Белозерка УМГБ Тернопольской области была проведена чекистско-войсковая операция. В двух установленных схронах были ликвидированы «Прокоп» со своей боевкой и «Арсен» с участниками подчинённой ему бандгруппы.
Оставшийся в живых и находящийся в настоящее время в УМГБ Каменец-Подольской области бандит «Голубь» (он же «Богдан») — Вдовиченко Степан Федорович, 1928 года рождения, уроженец Дидковцы Белогорского района Каменец-Подольской области, украинец, гражданин СССР, беспартийный, грамотный, на нелегальном положении в бандподполье с октября 1950 года, показал, що на территории Белогорского, Теофипольского, Базалийского, Антонинского и Красиловского районов нашей области продолжительное время орудовала бандитская группа «Арсена», организационно представленная в августе 1951 года в следующем виде:
«Арсен» — надрайонный «проводник» и с ним бандит «Левко».
«Славко» — районный «проводник» и с ним бандит «Богдан».
«Гейниш» — районный «проводник» и с ним бандит «Круча».
«Новый» — руководитель «СБ» надрайонного «провода» ОУН и с ним боевики «Льодик» и «Назар» (ликвидированы в октябре 1951 года).
Руководитель надрайонного «провода» «Арсен» в своей организационно-бандитской деятельности подчинялся «Прокопу». Руководитель бандитского подполья «Прокоп» также неоднократно появлялся на территории Каменец-Подольской области, некоторое время укрывался вместе с «Новым» и «Арсеном» в с. Дидковцы Белогорского района и руководил бандитско-террористической деятельностью организационно подчиненных ему групп на востоке.
Из показаний Вдовиченко усматривается, что из ранее действовавших в северо-западных районах Каменец-Подольской области бандитских групп после ликвидации «Нового» и «Арсена» уцелели 3 бандита, в т. ч. «Гейнши» (районный проводник), «Славко» (районный проводник) и «Круча» (боевик).
В связи с тем, что 10 марта 1952 года в районе с. Белозерка обусловлена встреча между бандитскими группами «Арсена» и «Гейниша», с УМГБ Тернопольской области разработан план чекистско-войсковых засад.
В ходе борьбы с остатками подполья ОУН в нашей области продолжаем выявлять бандпособническую базу, из числа которых наиболее активных подвергаем аресту, а отдельную часть после разоблачения в связях с ОУН привлекаем к сотрудничеству с органами МГБ.
Областной комитет партии просит Центральный Комитет Коммунистической партии (большевиков) Украины разрешить в порядке ответной меры выселить из сёл 30-40 семейств граждан, имевших связь с оуновским подпольем.
Секретарь обкома КП(б)У (В. Бегма)».
До речі, сам Василь Бегма ще з 1943 року був командиром Рівненського партизанського з’єднання, яке вороже ставилося до УПА і ставало на заваді її діяльності на Поліссі (Див. Український визвольний рух,/ (Відп. ред. В. В’ятрович. — Львів, 2006. — 3б.8 — с. 174. — авт.).
Бачимо, що підпільники-повстанці з метою конспірації послуговувалися псевдами. Дуже часто навіть найближчі побратими у боївках не знали справжніх імен одне одного, щоб у випадку захоплення емдебістами не викрити товаришів, щоб не постраждали і їхні родини. Можливо, десь в таємних архівах лежать і чекають свого часу і справи членів оунівського підпілля групи «Арсена», які діяли в Шибені, і рано чи пізно ми дізнаємося їхні імена, звідкіля вони родом, і зрозуміємо достеменно, чому такий тернистий і суворий життєвий шлях самозречення і боротьби за ідеали вільної України вони обрали. А може, і не дізнаємося, адже сотні безіменних борців прийняли мученицьку смерть із словами «Слава Україні!» на вустах і їхні кати так і не дізналися їхніх справжніх імен. Нам, котрі користуються плодами їхньої офіри, їхнього безкорисного служіння задля української державності,  належало б нині довести, що справа їхнього життя була не марна. У роздумах над власною історією та її уроками пам’ятаймо слова першого декана правничого факультету Харківського університету Романа Шада: «Нація, що зі страху або через недбалість, за помилковим господарським розрахунком або за якимсь іншим невартим мотивом відмовляється від справедливої війни, підкоряється владі тирана або насильству народу-завойовника лише заради того, щоб громадяни в оточенні своїх сімей насолоджувалися всілякими благами, — така нація виявляє свою ницість і заслуговує на ті злигодні, котрі загрожують їй з боку самовладця-тирана, і якщо в ній не прокинеться дух спротиву, вона є близькою до загибелі».