З часу, коли на сході України почалися бойові дії, вони так чи інакше впливають на все, що відбувається в державі. Але трагедія під Іловайськом на десятиліття, якщо не на століття, затьмарила найбільше державне свято — День Незалежності України. І в мене немає сумнівів, що кремлівські правителі саме досягнення цієї мети і вклали у свій диявольський задум, визначаючи час початку військової агресії проти нашої країни. Такий ось особливий прояв «братньої» любові.
Саме напередодні Дня Незалежності були оприлюднені деякі матеріали розслідування причин Іловайської трагедії, названі втрати, хоча далеко і не повні. Але члени різних комісій, які з‘ясовували деталі і подробиці тих подій, так і не назвали поіменно осіб, винних у численних людських жертвах. Навпаки, тодішні високопосадовці намагаються перекласти вину один на одного, або взагалі звалити її на простих солдатів. І всі в один голос заявляють, що ніхто не сподівався, що Росія вдасться до прямої військової агресії, ніби й не було зелених чоловічків, які окупували український Крим, ніби й не було на нашій території російських диверсантів типу Стрєлкова, ніби й не йшли через неконтрольований українськими військами пропускний пункт Ізварине колони російської військової техніки ще з кінця липня, ніби й не було постійних обстрілів наших військ із території сусідньої держави.
Але окреме місце і в результатах розслідування, і в спогадах вцілілих учасників тих боїв займає вихід із оточення через так звані «зелені коридори», які за висловом одного із бійців, стали «кривавими коридорами», оскільки «заблукалі» російські військові навіть не думали дотримуватися даних обіцянок, а холоднокровно розстрілювали зі всіх видів зброї колони українських військ. Такий ось вияв братерської «любові», бо ж у тих колонах їхала не «киевская хунта» і не «киевские правители», проти яких, за словами Путіна, веде боротьбу Росія, а «обманутый народ», до якого московське керівництво ніби-то ніяких претензій немає і який неодмінно повинен прозріти. Там справді настало прозріння і усвідомлення справжньої «братолюбності» сусідів зі сходу.
Але агресор — він і є агресор. Він на чужій землі чинить так, як вважає за потрібне, зважаючи тільки на силу, яка може йому протидіяти. Однак у виступі Президента України в День Незалежності на Хрещатику мене вразила одна приблизна цифра: «Загалом же агресія з боку сусідньої держави забрала життя майже двох тисяч ста наших воїнів». Виходить, для наших можновладців байдуже: одним життям більше — одним менше? Чи вони просто не знають точної цифри втрат і не намагаються з’ясувати імен всіх загиблих. Бо то тільки Ліна Костенко свій біль вихлюпнула у віршовані рядки:
«Є обеліски, плити і колони.
І урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усім усі мільйони,
А хтось комусь однісінький один».
Тих же «однісіньких» додається до скорботного списку щодня. Он в Москалівці, що на Ярмолинеччині, уже двоє загиблих, а за минулий тиждень четверо земляків поклали свої душі і тіла за нашу свободу... А скільки ще буде, бо ж кінця війні не видно. А це головна передвиборча обіцянка нинішнього президента, яка зіграла вирішальну роль у його обранні. Згадайте, як у травні 2014 прихильники Петра Порошенка у засобах масової інформації постійно повторювали, що потрібно вибрати Петра Олексійовича «у першому турі, щоб припинити війну». Та й сам він переконував, що антитерористична операція має тривати не дні і тижні, а години. І що? Обрали у першому турі. І вже після цього були і Зеленопілля, і збитий над Луганським аеропортом літак з десантниками, і Савур-Могила, й Іловайськ, і Донецький аеропорт, і Дебальцеве... І щоденні втрати наших бійців біля досі невідомих сіл і містечок.
Але це лише невеличка часточки із воєнної правди, така ж приблизна, які і втрати у виступі Президента. А якщо послухати безпосередніх учасників тієї війни, то стає страшно від думки, що доводиться нашим бійцям терпіти на передовій. Тому й повертаються вони з війни озлобленими заледве не на всіх, хто живе звичайним життям у тилу. Бо у своїх і воєнних, і мирних бідах та негараздах, у своїх стражданнях і бюрократичних поневіряннях вояки вважають винними не лише владу, але й простих громадян, котрі не зуміли переламати ситуацію в країні на краще, поки вони воювали.
І найгірше те, що хлопцям немає що сказати у відповідь. Бо корупція, як цвіла буйним квітом, так і буяє. А збіднілі за останній рік українці, як бідували, виживаючи, так і бідують. В той же час олігархи, як розкошували, примножуючи свої статки, так і розкошують. А судді, як чинили кривосуддя, так і чинять. А волонтери, як забезпечували армію всім необхідним, так і забезпечують, хоча обсяг цієї допомоги й скоротився. А родичі і побратими, як збирали кошти на лікування поранених і покалічених, так і збирають. І цей перелік негараздів за півтора року війни так і не скоротився... Але хіба за це гинуть захисники України? Виходить, що і за це також…
То хіба тішитимуться звичайні українці з того, що об’єдналися Кличків «Удар» із Порошенковою «Солідарністю»? Чи з того, що міністр фінансів Наталя Яресько домовилася із західними кредиторами України про списання 20 відсотків від 19-мільярдного боргу України? Чи з того, що глава Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер визнав, що то саме Росія не виконує Мінські угоди, а Путіна не запросили на зустріч Ангели Меркель і Франсуа Олланда з Петром Порошенком? Чи з того, що Яценюків «Народний фронт» відмовився брати участь у місцевих виборах? Чи з того, що продовжує падати ціна на нафту, а в Китаї після десятиліття невпинного зростання виникла економічна криза? Бо все це хоч і дуже важливе для держави загалом, але й дуже далеке від щоденних клопотів звичайних українців про хліб насущний. А він після Революції гідності так і не став ні легшим, ні солодшим. І це українці знають точно, а не приблизно...
Gismeteo 
