Прощання — то мить завжди болісна. А прощання зі сподіваннями на краще життя — болючіше у сотні, якщо не тисячі, разів. Ось у такому болючому стані постійного прощання українці живуть уже котрий рік поспіль. Правда, трапляються таки короткі миті анестезії перед виборами, коли претенденти на різноманітні великі і малі державні папахи засліплюють розум співвітчизникам такими яскравими казками про наше майбутнє життя, що іноді навіть самі у це вірять. Але те передвиборне знеболююче швидко закінчується, а життя без будь-яких змін продовжується. Хоча чому без змін? За останні два роки воно значно погіршилося.
А події минулого тижня можуть свідчити тільки про те, що нічого доброго нам від цієї влади чекати вже не доводиться. Бо нинішнім владцям немає ніякого діла до тих, хто довірив їм свою долю на останніх виборах. Тільки так можна пояснити те, що прем’єр Яценюк зовсім не перед громадянами України і навіть не перед нардепами у Верховній Раді презентував нову програму дій уряду на 2016 рік, а перед послами іноземних держав. Виходить, що писана вона саме для їхніх вух, а не для того, щоб втілювати її в життя для поліпшення життя співгромадян. Хоча це вже й так давно стало зрозуміло, бо тільки під тиском лідерів провідних світових держав у нас зі страшенним скрипом приймаються євроінтеграційні чи антикорупційні закони. Але в цій ситуації сумно від усвідомлення того, що своїми заслугами урядовці вважають не позитивні зрушення в економіці, не зростання ВВП, не збільшення кількості робочих місць та доходів громадян (а не олігархів), а отримання чергового кредиту від МВФ. А тих кредитних боргів в України набралося, мабуть, вже не на одне покоління «не нарожденних» громадян.
Ось чому заява очільника МВФ Крістіан Лагард про можливе відтермінування наступного валютного траншу через небажання влади нарешті почати реально боротися з корупцією спричинило в українському політикумі стан, близький до паніки. І в цій ситуації таки щось доведеться робити, бо це українців можна десятиліттями безкарно годувати порожніми обіцянками, а за межами України такі фокуси не проходять — там прийнято відповідати за свої слова.
На цьому тлі, попри словоблуддя, вже нікому з власть імущих не вдасться заперечити наявність політичної кризи, яку вони самі й створили. Та, на жаль, головні дійові особи не мають чи й не хочуть шукати порозуміння між собою щодо способу подолання кризи. Правда, Арсеній Яценюк узявся демонструвати свої наміри нарешті почати працювати прозоро і проводити необхідні зміни без використання будь-якого політичного тиску, в тому числі і з боку парламенту. Не зрозуміло тільки, чому таке палке бажання проявилося у нього аж в кінці другого року прем’єрства, а не одразу, як він посів головне крісло в Кабміні. Хоча, можливо, це звичайнісінький захисний маневр перед сьогоднішнім звітом уряду, з надією отримати ще один термін урядової «недоторканності».
Але в цих умовах дуже багато буде залежати від ефективної роботи авансом розрекламованого Національного антикорупційного бюро. Цей незалежний орган також створювався під тиском зарубіжних партнерів, а на забезпечення його роботи виділені досить солідні кошти. Тому й очікування результатів його діяльності у громадян досить-таки великі. І першою перевіркою його боєздатності стане розслідування справи Абрамавічуса — Кононенка, яка вже набрала міжнародного розголосу.
Та не варто скидати з рахунків і ту роль, яку можуть зіграти у корекції владного курсу й прості громадяни. Так, минулого тижня адекватну відповідь північному сусідові дали громадські активісти. Розпочавши блокування руху російських вантажівок у Закарпатті, вони спричинили відповідну реакцію і в інших областях України. Згадуючи подібні акції, які призвели до транспортної блокади Криму, а потім і до відповідних урядових рішень, можна припустити, що й ця ініціатива стане відповіддю на кремлівську заборону перевезення українських вантажів територією Росії. Учасники такого блокування мають дуже просте і зрозуміле пояснення — кожен рубль, зароблений на таких перевезеннях, то набої для убивства наших хлопців на фронті. Запитується тільки: чому до цього не додумалися високопосадовці? Чи мають особистий якийсь зиск, як це вже не раз траплялося навіть з окупованими територіями Луганської і Донецької областей. Про один такий зиск розповів Олег Рибачук на телеканалі 112 Україна. Так ось, за його словами, виходить, що на наші теплові електростанції зовсім не в Південноафриканській республіці закуповували вугілля, а завозили донбаський антрацит із... Росії! І чомусь ніхто з тих, хто провернув цю оборудку, досі не притягнутий до відповідальності за пособництво терористам. А пояснити такий парадокс можна тільки тим, що справа ця робилася з відома, а, можливо, і з ініціативи вищого керівництва держави. Бо спробував би якийсь бідолаха-шахтар завезти кілька тонн, та що там тонн, кілька відер вугілля, то спізнав би на собі всю караючу силу закону.
Минулого тижня виповнився і рік з часу підписання Мінських угод. У відповідності з ними, на сході України нині вже мали б панувати мир і благодать. А насправді обстріли і провокації окупантів тривають, а в їхньому полоні й досі, тільки за офіційними даними, утримуються близько півтори сотні наших військових. Та й самі терористи не збираються нічого з тих домовленостей виконувати, бо й досі моніторингова місія ОБСЄ не змогла потрапити ні на ту ділянку російсько-українського кордону, який не контролюється Україною, ні в місця, де за тими ж домовленостями має зберігатися важке озброєння. Та й сама та місія нагадує гібридного дволикого Януса, який у чотири ока спостерігає за тим, що діється на позиціях Української армії, але зовсім сліпий, коли справа стосується терористів.
Мабуть, саме тому Росія з одного боку продовжує постачати терористів усім необхідним для ведення бойових дій і посилати в Україну свої війська, а з іншого — з будь-якої міжнародної трибуни звинувачує в невиконанні Мінських угод нашу країну. Не доводиться сподіватися, що якийсь прорив трапиться і на переговорах по Донбасу в «нормандському форматі», бо нині біля самих наших кордонів тривають великомасштабні військові навчання армії Росії. Принаймні в рамках Мюнхенської конференції з безпеки перемовини щодо врегулювання ситуації в Україні тривали менше години. Хочеться сподіватися, що заяву на цій конференції Дмітрія Медвєдєва про «громадянську війну в Україні» всерйоз не сприйняв ніхто з її учасників. І все ж, російське керівництво вперто продовжує гнути свою лінію, заперечуючи очевидні акти своєї агресії в Україні. А це, окрім значних матеріальних втрат, щодня призводить до загибелі і поранень наших бійців. Та найжахливіше у цій ситуації те, що ніхто нині не знає, доки це жахіття триватиме. І чи не стане воно подзвоном по наших світлих сподіваннях на мир та спокій?
Gismeteo 
