Хмельницький майдан став для патріотично налаштованих священиків другим храмом, де вони перебували постійно. Поважна постава митрополита Антонія (Махоти) УПЦ КП впізнавалася з усіх точок майдану. Найбільше я запам’ятала його у люті морози — високопреосвященний владика разом з активістами заходив до намету, де цілодобово на пічках-теплушках закипали чани з водою для чаю, і спілкувався з майданівцями, обговорюючи новини, які на той час ставали усе тривожнішими. У камуфляжній фуфайці поверх ряси, він, попри власну втому, хвороби, підбадьорював усіх.
ЛІТУРГІЯ В НАМЕТІ.
А з початку бойових дій Хмельницька і Кам’янець-Подільська єпархія УПЦ Київського Патріархату, яка має на Поділлі 235 парафій, разом з громадською організацією «Подільська Козацька Січ» та громадським формуванням «Подільська Січ» за рік бойових дій відправили на фронт допомоги на понад п’ять мільйонів гривень.
Митрополит Хмельницький і Кам’янець-Подільський УПЦ КП Антоній (Махота) розповідає про церковне волонтерство і розмірковує про нинішні шляхи українського православ’я, які чітко окреслила війна.
— Високопреосвященний владико, Українська Православна Церква Київського Патріархату довела, що вона — по один бік барикад з рідним народом, який протистоїть московській агресії. Як змінилося життя УПЦ КП за останні півтора року?
— Якщо розпочати з Революції гідності, то подібний шлях пройшли всі країни, які звільнялися від тираній, виборювали і захищали і свободу, і національні пріоритети. Якби українці не піднялися на майданах, ми на сьогодні вже втратили б своє місце і призначення серед інших націй і народів.
— У дні революції Михайлівський золотоверхий монастир УПЦ КП став найбільшим притулком, було врятовано життя сотням людей…
— У той час у нашій Патріархії буквально «сиділи» на телефонах: як допомогти, як врятувати. Звичайно, був ризик. Це й християнська позиція: монастирі завжди були прихистком. Хоча, знаємо, не всі монастирі приймали тоді людей з Майдану. Але саме милосердям сильна істинна українська ментальність. Не нападати, а саме — захищати… Участь УПЦ КП в обох Майданах: і в 2004 році, і в 2014-му, була не піар-акцією, не показушністю, а покликанням, місією перед Богом і людьми. Наше духовенство не просто солідарне з народом, а є одним цілим з ним. Яка доля випадала народу, таку ж обирала церква. У Росії — інше: там авторитарний правитель, такий же авторитарний синод.
— Які зараз стосунки Київського Патріархату з Московською Патріархією?
— Звісно, вони складні, але потрібно розділяти верхівку МП і звичайних священиків. Багато з них — це патріотично налаштовані люди, які в певній ситуації поки що не можуть проявити свою позицію, переступити поріг, обітницю. І ніяким чином я не схильний ототожнювати всю УПЦ МП з сепаратизмом чи іншими проявами. Я особисто знаю і поважаю дуже багатьох священиків МП як свідомих українців.
Не хочу нікого засуджувати: час вибору у кожного — свій. На початку свого духівництва я також був у церкві МП, але коли почав глибше вивчати історію Української Церкви, я, як той апостол Павло, прозрів, забажав повернутися до першоджерел Українського Православ’я. Тому обрав Київський Патріархат.
Нині активізуються інші процеси: церковні громади, тобто самі люди, в тому числі й на Хмельниччині, засвідчують бажання перейти під юрисдикцію УПЦ КП. І це свідчить про авторитет нашої церкви.
— Із 1997 року Ви керуєте Хмельницькою і Кам’янець-Подільською єпархією УПЦ КП. Фактично, очолили на Хмельниччині розбудову Київського Патріархату…
— Так, я зробив свій вибір. І переконаний, що вчинив правильно, бо час це довів. Особливо сьогодні, коли українцям потрібне духовне прозріння. Думаю, що й священики нині мають нарешті визначатися і зробити український вибір. Але силувано це чинити не слід. Насильство породжує спротив.
— А ось священики, які відверто пропагують промосковські, сепаратистські настрої, не бояться своїх же вчинків? Не бояться, що люди підуть в іншу церкву? В інший Патріархат?
— Не бояться. Тому що тривалий час були при привілеях, при великій владі, особливо за часів Януковича. У них стерлося відчуття самозбереження, я сказав би. Вони наче перебувають у стадії розвитку дитини, яка пірнає у воду, не розуміючи, що може там бути триметрова глибина. Але діти ще мають запас часу, щоб дорослішати. А священик МП? От приклад: священик однієї з церков Хмельниччини у минулому році вивісив на власній будівлі прапор Росії. На що він сподівається? Кому служить?
— Повертаючись до теми волонтерства, скажіть, будь ласка, з ким ваша єпархія найбільше працює? Чим допомагаєте воїнам?
— Ще на початку бойових дій на Донбасі в Хмельницькому створено громадське об’єднання «Подільська Козацька Січ». Його організували ми з Кирилом Чумаковим, він — головний лікар Хмельницької районної ветеринарної лікарні. Чому ми об’єдналися? Бо Кирило Анатолійович — глибоко духовна, віруюча людина, має багато церковних нагород за благодійну діяльність і милосердя. Йому активно допомагає в «Подільській Січі» колектив, а завідуючий господарством лікарні Володимир Труфанов нагороджений медаллю «За мужність» ІІІ ступеня, церковною нагородою УПЦ КП «За жертовність і любов до України», за захист Батьківщини у дні революції, в Криму, на Донбасі. Володимир і зараз в АТО, ми молимося за нього, як і за всіх наших доблесних захисників. До речі, таку церковну нагороду в Україні отримала тисяча чоловік, і сорок з них — на Хмельниччині.
Про створення громадського об’єднання, а згодом громадського формування (командир Андрій Чумаков) заговорили хмельницькі міські депутати ще в грудні 2013 року, коли сесією прийняли рішення не підкорятися злочинному режиму Януковича і з цим вийшли на Майдан. І з початку минулого року ми зареєстрували обидві організації за адресою нашого єпархіального управління, щоб займатися волонтерською допомогою. Допомагаємо, в основному, продуктами і ліками.
За зібрані і власні кошти також закупили військову форму, спорядження і вирушили у першу поїздку — на кордон з окупованим Кримом, на Херсонщину. Там несли службу наші хлопці з Хмельницької прикордонної академії. Ми допомагали із створенням мобільної механізованої групи. На початок бойових дій прикордонна служба була майже знищена. Попервах хлопці з військових підрозділів несли службу в джинсах, футболках, светрах, кросівках… Хочу підкреслити, що дуже багато для забезпечення життєдіяльності кордону, бійців зробило керівництво нашої Хмельницької державної прикордонної академії.
— Вам доводилося брати до рук зброю у поїздках в зону АТО?
— Ні. Зброя священнослужителя — молитва. І це — головне. Але при потребі патрони зміг би підносити… А ось волонтерством займаємося постійно. За рік наша церква з волонтерами вже організували допомоги більш ніж на п’ять мільйонів гривень. Ми зверталися до всіх, і ніхто не відмовляв. Пам’ятаю, як Михайло Загородний, тоді ще не голова облдержадміністрації, а директор Чемеровецького солодового заводу, філії «Оболоні», а також генеральний директор «Оболоні» Олександр Слободян відгукнулися відразу ж. І першим траншем їхнім були 90 тонн питної води у пляшках, якої на кордоні не було у зв’язку з кримськими подіями, а літо було дуже спекотним. Там же де дислокувалися хмельницькі прикордонники, ми поставили церковний намет, і я провів першу літургію. І якщо у церкву зазвичай не дозволено заходити зі зброєю, то тут довелося відступили від канонів. Під час служби Божої я бачив обличчя офіцерів, курсантів — вони були світлими, бо всі молилися за життя. І тоді я остаточно відчув, що моє місце серед тих, хто небайдужий. І з того часу розпочалася дуже активна фаза допомоги прикордонникам. Нині наша волонтерська діяльність полягає у забезпеченні автомобільним транспортом, перевезенні волонтерів, бійців для ротації. На це йдуть дуже великі кошти. І я переконаний — в усьому нам допомагає Господь. Тому в нас більшає благодійників.
— А коли, на Вашу думку, об’єднаються наші Церкви? Наскільки відомо із ЗМІ, такі процеси вже розпочали УПЦ КП І УАПЦ. Це стане позитивним прикладом для всього Українського Православ’я?
— Час розсудить. А православ’я істинно об’єднається тоді, коли до храмів увійдуть нові вільні люди, в душах яких не буде рабства. На жаль, наша Православна Церква з її кількома патріархатами — це дзеркало нашого українського суспільства, яке начеб об’єднується політично, однак духовної єдності ще не має. Тому завдання патріотично налаштованого духовенства — чесно і віддано працювати, бути зі своїм народом, який захищає державу, і молитися за вільну і єдину Україну.
Gismeteo 
