Спершу до редакції завітав Іван Загурний, так би мовити, в розвідку. Вони з дружиною у Хмельницькому тимчасово мусили рятуватися з рідного Слов’янська, на який впало чорне горе крові і руїни. Пережите так сильно приголомшило, шокувало його дружину, що жінка у 74 роки почала писати вірші. І готується принести їх у редакцію.
Вірші Тетяни Мірошникової — це радше сповіді, хроніки пережитого за кілька місяців цієї безглуздої і тому ще страшнішої війни. За час нашої довгої розмови (вона — російською, я — українською) я серцем прихилилася до цієї мудрої, сердечної, красивої жінки. До того ж Тетяна Михайлівна і зовні схожа на жінок з моєї родини. Та й мислимо ми однаково.
НАС ЗАЛЯКУВАЛИ, ЩО ДОНБАС ЗРІВНЯЮТЬ ІЗ ЗЕМЛЕЮ
— Тетяно Михайлівно, розкажіть, будь ласка, про себе, свій родовід...
— Мій батько — українець, а мати — росіянка, обоє родом із Харківщини. Моє дитинство та більша частина життя минули у Слов’янську. Маю вищу інженерно-економічну освіту, працювала начальником планового відділу будівельного управління, а перед пенсією — в службі міськвиконкому спеціалістом з економіки, організації будівництва. У нас велика сім’я: син з невісткою, двоє онуків та внучка, п’ятеро правнуків, наймолодшій Полінці — лише півроку. Ми з чоловіком живемо в малосімейці, пенсія маленька, але нам вистачало. Тільки б миру та спокою. То діти прибіжать. То вийдеш на базарчик, у сад, що поряд... Розбомбили той сад. І посадку. І школи, хлібозавод, дім дев’ятиповерховий, найкращий у місті, на дев’ять під’їздів. Там людські останки і цегла були впереміш. Жахіття! Уявіть, ще вчора по телевізору виступала міський голова Штепа, говорила про майбутнє, що місту присвоєно статус курорту, що в школах, дитсадках поміняли вікна, перекрили дахи, місто оновлюється.
А наступного дня вже якийсь чолов’яга зі скляними очима, тобто Пономарьов, каже: «Я — ваш народний мер, прийшов вас захищати». Від кого? Хто його просив? А ніхто ж! І почалися страшні події. Вулицями роз’їжджають військові. Над містом почав курсувати величезний військовий вертоліт. Це якраз на Вербну неділю: люди вийшли вранці святити вербочку, а він, як примара, гуде над дахами низько. Того дня ніхто не пішов до церкви. Страх скував людей у квартирах. А на Пасху зранку зі сходу неба на місто насунув бомбардувальник. Летить над дахами, як змій, гуде, аж дрижить земля, а за ним чорний дим. Кружляв подовгу — залякані люди тремтіли у домівках. А якогось ранку почали обстрілювати місто. Я так переживала. Це — шок. І раптом сіла й почала писати вірш. Відтоді я написала 50 віршів, про усе, що сталося.
— Скажіть, невже багато людей повірили, що ось ці «рятівники» принесуть їм добро?
— Особисто я так розумію. Ми усе життя прожили на Донбасі. У людей старшого віку ще з радянських часів склалося так мислення: день переживемо, а завтра, може, буде краще. Пенсії підвищать, а продукти здешевлять. Ми всі на це сподівалися. От чому народ за Януковича голосував? І я, як колишній керівник планового відділу? Бо він, будучи ще головою облдержадміністрації, щомісяця звітував: ось такі були плани, оце — вдалося, а для виконання іншого адміністрація вживає заходів. І людина вірить. Заспокоюється. А останнім часом нас почали лякати «Правим сектором». Ходили чутки, що усіх нас будуть розстрілювати, бо ми живемо на Донбасі. А відомі політики на всю країну закликали з Києва обгородити Донбас колючим дротом. Мовляв, наші люди взагалі не потрібні. І що весь Донбас треба зрівняти із землею. Так товкмачили і телевізор, і газети. Це все не від народу йшло. У мене ж і подруги в Слов’янську родом з Тернопільщини, ми гарно спілкувалися. Аж тут прийшли «визволителі»: «Ми вас захистимо!» Ні, ми не повірили. Ми шоковані були. Ну, 90 відсотків людей точно не вірили. А 10 відсотків, оті бабки-комуністки, вірили. І ходили на площу разом зі Штепою зустрічати Пономарьова і бандитів хлібом-сіллю... А ті одразу вимкнули українські телеканали, увімкнули російські, своє радіо: якісь п’яні розмови, дика музика... Люди були у паніці. Що буде? Що робити? Повна дезорієнтація. Безвихідь.
Знищили б їх у зародку, Україна була би ціла
— У сепаратистській окупації не життя, а цілодобовий страх, — каже співбесідниця. — Не стало води, електрики, газу, зв’язку, продуктів, грошей. Вічна стрілянина. Бомбосховищ немає, люди ховалися у непристосовані підвали. У квартирах, що вціліли, скло повилітало. Сепаратисти чинили підло: закотять гармату між будинками, де школа чи дитсадок, і провокують: стріляють по наших гвардійцях, які над містом, на горі Карачун укріпилися. Поки ті у відповідь стрельнуть, ці уже в іншому кварталі, коло іншої школи... Потім бандити заїхали у педінститут і звідти били по нашому мікрорайону. Зчинилася стрілянина: і ті, і ті гатять. А хто? Куди? Звідки нам, людям, знати? Летить, свистить, гуде... Люди почали тікати з міста. У кого куди грошей вистачило. У найближчі села. Світ за очі. Нашим онукам вдалося виїхати. А куди нам, пенсіонерам, без грошей. Я після інсульту. Син, перед тим, як тікати з дружиною, прибіг до нас: «Хапайте сумки, виїжджайте, машина чекає». Він дав нам гроші на квитки, найняв чоловіка, який нас вивозив через вісім блок-постів сепаратистів. Як це страшно, коли дула автоматів направлені на машину, ворожі очі свердлять тебе підозріло. А раптом стрельнуть. Раптом снайпер пульне з посадки. А коли ми під’їхали до першого нашого блокпоста, побачили наш, український, прапор, — так плакали. Я і чоловік. Боже, радість яка! Ми дивувалися: ці хлопці у болоті, в землянках вздовж дороги, а виходять до машини — охайні, підтягнуті, доброзичливі, свої, рідні... Я плакала за них. На станції Лозовій ми сіли в поїзд на Хмельницький, бо звідси родом Іван Миколайович. По дорозі здригалася від кожного шуму, удару зчеплених составів. Таке пережити нікому на землі не побажаю. І я особисто не розумію: чому тоді, коли з’явилася у місті жменька цих бандитів під орудою Гіркіна і Пономарьова, їх одразу ж не оточили, не знешкодили? У нас же велика країна! Були міліція, СБУ, розвідка — схопіть їх, задавіть, знищіть — і все! І нічого цього не було б у нас в Україні, цього горя! І Донбас був би цілий, і вся Україна була б ціла... (Плаче...)
НІКОЛИ НЕ ВІРИЛА, ЩО МИНУЛЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ
— Тетяно Михайлівно, але як люди могли повірити, що Росія їх перенесе у рай, у соціалістичний устрій, де є робота і все дешево? Хіба не бачили, що всі підприємства, багатства давно в приватних руках, що безробіття, життя погіршується. Те ж саме в Росії!
— Ви правильно поставили питання. Я особисто не вірила, що будемо жити, як раніше, коли хліб коштував 16, а кавуни — 3 копійки... І була б у мене пенсія 132 рублі — неймовірні гроші! Та вже все. Тим більше, я — економіст. Добре розумію, як це все сталося. У нас на очах запроваджували той податок на додану вартість, його «стягували» у центр, оббирали до нитки підприємства, створювали при них товариства з обмеженою відповідальністю, доводили до банкрутства. Всі підприємства закрилися. Була зруйнована вся економіка. Створили начебто ринкову економіку. А це ж не те, що ринки, торговельні центри, базари будувати. Були ж інші обіцянки ринкової економіки. А вийшла криза. А країна ж то наша рухнула. Можна зрозуміти людей. І в Росії те ж саме. Але це комусь вигідно. Такі гроші загребли — не знали, що з ними робити. Так само й комусь вигідно, щоб до нас у Слов’янськ прийшли нині ці бандити — «захищати». І розгромили, зруйнували все, знищили людей. А треба було просто їх забрати з міста. І все.
— А за рахунок чого жило останніми роками ваше місто? Яка економіка?
— Колись це був потужний промисловий центр: арматурно-ізоляторний, керамічний заводи, завод високовольтних ізоляторів, завод фрезерних машин, шинозавод — підприємства були світового значення. Два солеварних заводи, завод важкого машинобудування, фабрики: харчова, меблева, олівцева, виробництва поліхлорвінілових плівок... Я працювала в будівництві, ми ці гіганти зводили. А ще — бальнеогрязьовий курорт світового значення, санаторій... Ще добували крейду — є крейдяні гори, як-от Карачун... Наше місто дуже красиве і багате було. Та останнім часом працював один механічний завод і два підприємства з виготовлення керамічної плитки, де не потрібно багато робочих рук. Та ще величезний ринок. І добудовували торгові ряди. Ринкова економіка! А в шестиповерховому приміщенні, котре ми побудували ще перед розвалом Союзу під готель, розмістилася податкова. Колись було всього двоє податківців і справлялися з усім, з тими потужними підприємствами. А тепер купа кабінетів у великій будівлі. Багато людей виїхали на заробітки, в Росію, по світу... Ще на курорті працювали... Дуже багато вмирали. Смертність висока. А народжуваність низька, не зрівняти з Хмельницьким. Тут я побачила стільки вагітних. Розумнички! І взагалі я у захваті від вашого зеленого, чистого міста, добрих людей, які нас прихистили, допомогли продуктами, одягом: і соцзахист, і фонд «Ксена», і жек «Будівельник»... Але ми вже повертаємося додому.
— І як тепер буде?
— От ми слухали українських урядовців, розумно кажуть. Ми їм віримо. Може, виведуть країну, реанімують підприємства, економіку. Може, МВФ дасть грошей. Хай виручають, дають. Хай Америка дасть, як Польщі, грошей, і ми піднімемо економіку. Так, людина живе надією. Інакше не варто й жити. А раптом оті мільярдери, які нас так образили, одумаються, подумають про народ. І припинять безлад, і почнуть будувати, і потрібна буде робоча сила. Будуть люди працювати! Люди люблять своє місто, свою країну... Треба вірити в диво.
У мене дитинства не було. Народилася у березні 1940-го. А через рік у червні почалася війна. І фашисти нас у Слов’янську загнали у товарні вагони — жінок, дітей, стариків — і вивозили в Румунію. Довезли до Ізмаїла. І тільки переїхали через понтонний міст, бомба потрапила в паровоз. Хтось відкрив вагони — люди врозтіч. Зима. І мати з Ізмаїла зі мною на руках пішки через всю Україну добиралася до сестри у Харківську область. Я захворіла на сипний тиф, і мама була хвора. Люди не пускали нас до хати. У якомусь селі неподалік Одеси мама натрапила на порожню хату, зайшла і провалилася у сон. А прокинулася — за столом два німці, коло ліжка сидить здоровенна вівчарка. Вона обімліла, поривалася встати до мене, а ноги, усі в наривах, забинтовані. Німець побачив: «О, матка, не бійся! Все добре. Кіндер здоровий». А в мене — кусень хліба, намащений маслом і тушонкою, сиджу, їм. Мама заплакала, а він вийняв фото своєї сім’ї: «Рускій пуф! Нєт! Яма! Не бійся. Я тебе не скривджу!» У нього нікого не зосталося. Його дім розбомбили.
Ті два німецькі лікарі не побоялися наших хвороб, виходили мене і маму. У той час, як зі своїх ніхто нас не прийняв. Промивали мамі ноги, накладали пов’язки, поки все загоїлося. А коли ми оклигали, сказали: «Виходь із хати». Вони відступали. І тільки ми вийшли з села на пагорб, як снаряд поцілив у цю хату. Не знаю, як ми вижили у тій страшній дорозі... І потім бідували. Я — справжнє дитя війни. От тільки Азаров так і не виплатив нам обіцяне... Та ти не плач, не плач... Я от йшла до тебе — валер’янки випила п’ять штучок і говорю... А так — теж би плакала.
Gismeteo 
