Без гніву й нарікань живе 55-річний Борис Сніцар, хоча йому щодня доводиться докладати чимало зусиль, аби лишень умоститися у візок. Він не засиджується вдома: кличуть недовершені справи. А ще часто добирається до святих місць. І повсякчас супроводжує Бориса Андрійовича його дружина Любов Антонівна. Саме вона, зізнається мені, розділивши його муки, навернула до життя.
Отямився у морзі
Дорожньо-транспортну аварію, яка забрала здоров’я й зруйнувала його сім’ю, пам’ятає до дрібниць, хоча й минуло відтоді понад двадцять років. Тоді перехожі допомогли йому вибратися з автомобіля, у якому затисло його тіло, й викликали швидку. А далі забуття — наче блукав у безкінечному тунелі. Отямився у холодному й темному приміщенні. Відразу ж зрозумів, що він у морзі. Якраз прийшла дружина й жалісно схлипувала над його тілом. “Та я ще живий. Не час сльози проливати”, — прошепотів їй.
Бориса негайно відвезли в операційну, а далі півторарічне перебування на лікарняному ліжку.
Повернувся у порожню й холодну хату. Вдома Бориса ніхто не чекав. Дружина його покинула, а мати давно померла. Відчай охопив, бо знав: зі своєю немічністю ніколи не справиться. Та й ніхто не поспішав йому допомагати — хотілося нестерпно їсти, доймала спрага, навіть миші бігали по ньому, а він не міг поворухнутися.
Картав себе за упертість, бо міг би оминути своє горе. “Того дня машина дорогою ламалася кілька разів, — розповідав Борис Андрійович. — Це ж мій ангел-охоронець мене застерігав, але я однаково намагався добратися до Чорного Острова. А ще перед виїздом дружина застерегла: не їдь, бо не повернешся. Як у воду дивилася”.
А як Борис радів, коли нарешті скрипнули вхідні двері. Це знайомі навідалися до нього, співчували, втішали, а потім сусіди заходили, їжу приносили. Борис уже не пригадує, звідки в нього з’явилася
Біблія. Та коли уперше перегорнув неслухняними пальцями Святу книгу, то наче камінь із серця скотився. “Читаючи Біблію, зрозумів, що я не сам, а Бог зі мною, — продовжує Борис Сніцар. — А потім Господь прислав мені до пари Любу — лагідну й вірну дружиноньку”.
Якраз рівно двадцять років тому розпочалася історія їхнього кохання. У санаторії міста Слов’янська вони зустрілися й заприязнилися.
“Мій ангел земний”
Так ніжно називає Борис Адрійович свою дружину Любу. Із Харкова приїхала у подільське село, аби розділити муки самотнього чоловіка. Там, у великому місті, в Люби залишилася родина, яка завжди її підтримує.
Коли Борис уперше побачив її у коридорі санаторію, то вона ледь пересувалася, котячи перед собою візок. Він і став для вродливої жінки опорою, яка вперто боролася з хворобою. Йому так закортіло підхопити її на руки й перенести через поріг. Та лише жаль невимовний охопив, бо ж прикутий до візка.
Все ж Борис зумів завоювати серце чарівної й мудрої жінки. І коли вона приїхала в його оселю, то день минав наче у каруселі, бо Люба не терпіла лінощів. “Та і я збагнув: якщо Бог так управив, що я залишився живим, значить треба прислужитися людям, — упевнений Борис Андрійович. — А добрі справи завжди угодні Господу. Як почув, що у рідному селі у церкві замість дзвонів б’ють у залізяку, то вирішив допомогти. Рідня Люби не лише мій намір підтримала, а ще й передала нам чималу суму грошей. Коли я з дружиною та племінником привезли дзвони, то побачили, що потрібно добудувати дзвіницю. Та й церква вимагала капітального ремонту”.
Проте подружжя труднощі не зупинили. Люба та Борис знайшли однодумців, й вони з будівельними матеріалами підсобили. Було чимало бажаючих, які трудилися на будівництві, не чекаючи фінансової винагороди. А Люба готувала робітникам обіди. Вона взяла на себе непосильну ношу: хвороба прогресувала, нагадуючи про себе нестерпним болем. Люба лікувалася у Харкові, а потім ще її доглядала донька. Коли вона повернулася, то наче святі перелетіли через хату.
Із розчаруванням Борис Сніцар говорить про церкви, які схожі на торговельні крамниці. Бо не схвалював Бог такі діяння, коли в храмі усе вимірюється грошима. Тому й задумав Борис Андрійович збудувати каплицю, щоб віряни у будь-який час дня і ночі мали змогу до Бога у молитві звернутися. Не раз намагався від чиновників отримати дозвіл та вирішив не марнувати часу на бюрократичну тяганину. І на своєму обійсті розпочав будівництво. Звісно, без вірної помічниці Люби на благочинну справу не наважився б, бо з нею легко йому долати перешкоди. ”Від тебе так і ллється доброта. І від твого тепла щасливі всі, не тільки я“, — читає він поетичні рядки про свою дружину.
А віршів, присвячених їй, у нього чимало. Знову мріє надрукувати поетичну збірку — вже третю. Я вірю, що знайдуться добрі люди, які посприяють у здійсненні задумів цього мужнього й сильного духом чоловіка.
Gismeteo 
