Подвір’я «золотих» ювілярів манить різнобарв’ям квітів. І від цієї дивовижної краси, скупаної дощем, віє теплом і ароматом. А господиня Марія Ціцій, зустрічаючи нас, привітно посміхається. Вона уже прабабуся, проте літа не торкнулися її вроди. «За хорошим чоловіком моя Маруся молодіє», — хвалить себе Валерій Ціцій.
Звісно ж, він жартує, але цього не заперечиш. Бо ж весела вдача Валерія Дмитровича допомагає уникнути сварок, у домі панує злагода. «Та й ніколи у нас до суперечок не доходило, бо вміє мій чоловік усе перевести на жарт», — зауважує Марія Василівна.
То й не дивно, що роки їхнього півстолітнього життя промайнули, як літній сонячний день. І наче тільки вчора зустрілися у сільському клубі. Уже після першого танцю звільнений з армії парубок ладен був вести Марусю під вінець, але дізнався, що вона навчається у школі. І засмутився, що доведеться йому чекати аж півроку, коли дівчина закінчить восьмирічку.
А Марія про заміжжя й не думала, бо їй хотілося ще подівувати. Та вже у жовтні, коли дівчині виповнилося п’ятнадцять років, Валерій заслав сватів. Мати Марії тішилася, бо парубок, який зростав у селі на її очах, — спокійний та працьовитий, служив у армії. На такого зятя вона якраз і сподівалася. А доньку заспокоювала, переконуючи, що Маруся усього навчиться, бо ж не святі горшки ліплять.
— Весілля відгуляли
15 листопада. А я хвилювалася, чи зможу стати справною господинею для чоловіка, — розповідала Марія Василівна. — Валера доглядав немічну стареньку бабусю, від якої не доводилося сподіватися ані поради, ані допомоги. Ще маленьким у наше село його привезла мати. У 41-му, на четвертий день війни, народився він в Одесі. Його батько хотів, щоб сина назвали Валерієм, наче відчував, що з’явиться хлопчик. Але не побачив своє дитя — не повернувся з фронту. А мого батька війна так покалічила, що навіть перша дружина прогнала. Моя мама прийняла його, бо пожаліла, сказала, хоч нехай коноплі стереже. Але він ще й людям прислужився — працював їздовим, до поля у жнива підвозив воду.
Як побралися, довелося молодятам розраховувати на свої сили. І працювали так, щоб не було гірше, як у людей. Хоча й колгоспна робота зморювала, проте ще й нову хату будували, виховували двох дітей. А ще Марія Василівна стала знаною кухаркою у селі — її донині запрошують на різні святкові оказії. І скільки короваїв спекла, не знає, бо не лічила.
Коли доньку Світлану видавала, а потім і сина Сашу одружувала, то теж дітей із запашними та пишними короваями благословляла. Пекла і для гостей, яких запросило подружжя на своє золоте весілля. Тоді, торішньої осені, діти подбали про багате застілля. А почуте від онуків та правнуків оте традиційне «Гірко!» звучало якось по-особливому, щемливо. Вітальні слова говорила й дружка Євгенія Григорівна — однокласниця Марії Василівни. Згадували «золоті» молодята і своє перше весілля — надто скромне. Тоді лише простими обручками обмінялися Маруся з Валерієм. І все ж, виправдовувався сивочолий наречений, на золотий ювілей таки придбав справжні, золоті перстені, як і обіцяв Марусі. І дякував їй, мудрій дружині, що не дорікала, а терпляче чекала свого коштовного подарунка аж п’ять десятиліть.
Не лише ніжні стосунки ювілярів зворушують, а й їхня щира й віддана любов до нашої газети. Понад двадцять років минуло відтоді, як стали нашими читачами.
Gismeteo 
