За вікном тиха осінь розфарбовує лист золотом, а в сільській оселі, наче літо загаялося. Квітнуть на вишитих картинах троянди, мальви, соняшники. Та й від пейзажів очей не відвести — серед шовкових трав видніються польові квіти. І рушники сяють барвистими та яскравими візерунками. Прикрашають вони ікони, які теж рукотворні — із ниток та бісеру зіткані. Ці справжні шедеври створила своїми руками господиня дому Раїса Смірнова. Та й нині в неї не минає і дня без вишивання — працює над картиною «Лавандове поле».
Хоча, розповідає Раїса Станіславівна, й у дитинстві, й у шкільні роки була байдужою до будь-якого рукоділля. Таємно виношувала свою мрію — їй так хотілося стати лікарем, таким як педіатр Валентина Павлівна Новосад, чуйна, уважна, яка допомагала дітям одужати. Проте батьки були впевнені — донька працюватиме біля землі і, отримавши вищу освіту, повернеться в рідне село Окіп. Можливо, так і сталося б, бо дівчина із направленням поїхала вступати до сільськогосподарського інституту в Кам’янці-Подільському. Однак в останній момент передумала і попрямувала до медичного училища.
Після закінчення навчання поїхала в Черкаси, працювала у міській лікарні медичною сестрою.
– Робота в реанімаційному відділення була складною, вимагала величезної віддачі, — пригадала Раїса Смірнова. — Проте до своїх обов’язків призвичаїлася, але в нічну зміну хотілося спати, та боялася, щоб навіть не задрімати. От і вирішила за порадою лікарки зайнятися вишиванням, бодай зробити декілька стібків і сон як рукою зніме. Почала зі звичайного хрестика і захопилася на все життя.
Попрацювавши майже шістнадцять років у лікарні, повернулася на Білогірщину із сином Сергієм, бо з чоловіком розлучилася. У вишиванні знаходила розраду, допізна чаклуючи над полотном. На сімейне щастя не залишилося надії. Проте шляхи Господні незвідані. Невдовзі переконалася — сила першого кохання непоборна.
Із Володимиром Раїса навчалася в одному класі. Їхні дружні стосунки переросли в романтичні. Однак після шкільного випускного вечора дороги розійшлися. Юнак поїхав навчатися у Харків, вступивши до індустріального технікуму. Коли ж через роки зустрілися, то збагнули — їхні почуття не згасли. Все ж дочекався своєї коханої і зважився просити її руки. В його життя, зауважив Володимир Ілліч, наповнювалася приємними миттєвостями та радісними подіями. Адже кохана подарувала йому донечку Оксану (на фото внизу) та двох синів — Дмитра і Максима. А ще дружина — гарна господиня.
Енергії та сили жінці не бракувало, щоб справлятися з домашніми справами, дбаючи про сімейний затишок, сумлінно працювати в територіальному реабілітаційному центрі соціального обслуговування та ще й у вільний час займатися улюбленою справою. Вкладаючи у вишивані роботи чарівну енергетику, роздаровувала їх близьким, друзям чи знайомим, гостям із Канади, Ізраїлю, Італії.
Оздоблювала сукні, блузки квітковим орнаментом, вишивала сорочки для онуків. Не забула й про коханого чоловіка. Рідні залюбки одягають окрасу національного одягу, який нині став ще й кодом єдності українців.
А п’ять років тому Раїса Смірнова взялася за вишивання бісером ікон, відтворюючи на полотні лики святих. Тоді жінка не могла змиритися із втратою старшого сина Сергія, який через невиліковну хворобу пішов у засвіти. І їй приснився Святий Миколай, наче наяву розмовляв із нею. І запраглося майстрині відтворити його святий образ на полотні.
У подружжя підростає шестеро онуків. Гамірно в домі, коли вони приїжджають. Та й любові у бабусі і дідуся вистачає на всіх. Для онуків Дениса, Іллі, Артема, Олександри, Станіслава, Богдана майстриня вишила іменні ікони з побажанням щасливої долі.
– І на думку не спадало, що діти сидітимуть не за шкільними партами, а в укриттях, — зітхала жінка.
Якраз із подружжям спілкувалася у понеділок, коли ворог наніс масовий ракетний удар по Україні. Так не хочеться вірити, що затяжна війна дойматиме невсипущим болем. Бо ж навкруги неймовірна краса. Осінь сипле жовтогарячим листям, навіваючи спокій. Та її часто пронизують звуки сирени. Боже, збережи і захисти нашу неньку Україну від підступного й лютого ворога.
Gismeteo 
