З села Нижнє, що на Деражнянщині, в далекі воєнні роки з концентраційного табору втекло двоє військовополонених. Пройшовши село Черешенька, вони потрапили у Розсохи, де геть знесилені, знайшли схованку у невеличкій лісосмузі. Коли місцева дівчина пішла жати кропиву, то почула з кущів чоловічий голос, який просив її підійти. Спантеличена, обережно наблизившись до хащів, побачила в них двох хлопців, які, як виявилося, мали поранення ніг.
Вони розповіли їй, як опинилися там та попросили принести щось поїсти. Крім того, закривавлені ноги потрібно було чимось змастити й перев’язати. Дівчина принесла сяких-таких наїдків і гусячого жиру, яким змастила втікачам рани. І так тривало декілька днів, аж поки до неї не прийшли поліцаї. Вони, застосовуючи силу, вибивали зізнання з неї про зв’язок із партизанами: вивели її за село і змусили копати яму, погрожуючи розправою. Прокопавши на метр глибини, поліцаї наказали лягати в неї. Перший постріл пролунав угору, а інший мав її вбити... Однак вона мовчала, і врешті-решт поліцаї повірили дівчині. Бідолашна ще годину пролежала у цій ямі, плачучи, поки не оговталася від пережитого.
Наступної ночі вона повідомила хлопців, що залишатися далі в лісосмузі небезпечно. Тож вони пішли на схід. Просуватися доводилося лише ночами, а вдень втікачі ховалися, бо території були окуповані німцями. А дівчина йшла в села й просила милостиню — їжу, щоб не померти від голоду. Дійшовши до Дніпра, із трави та деревини вони змайстрували пліт й подолали річку.
Один солдат, який був родом із Орловської області, запропонував дівчині одружитися. Та щастя тривало недовго, бо через два тижні хлопця забрали на фронт у штрафбат. Навесні молода дружина народила доньку, але батьки не злюбили ані невістки, ані онучки, облаштувавши їй помешкання у сараї. Тож через таке ставлення жінка з немовлям вирішила повернутися в Україну.
Дорога додому для неї була легшою. Не потрібно було ховатися, люди, побачивши дитину, давали їжу, якусь одежину. Але попереду знову могутній Дніпро. Знайшовши якусь корягу, прив’язала до неї доньку і пустилася перепливати. Течія довго несла їх, але врешті — довгоочікуваний берег. Проте вдома через два місяці донечка помирає.
Повернувшись з армії додому, чоловік одразу ж поїхав за коханою до України й залишився з нею.
Ці випробування, які пройшла молода жінка, поневіряння, холод, не минули без наслідків: болі в ногах ставали щодень сильнішими. Та Бог дав подружжю двох синочків, яких разом виховували.
...Спочатку з ціпком, а потім на милицях поралася жінка по господарству та в городі. Аби видоїти корову, вона чіпляла на шию відро і так справлялася. Та її стан дуже погіршувався, і вона вже не могла підвестися навіть на милицях, лише навколішки повзла. Тому, щоб не стирати коліна до крові, пошила з кирзових чобіт наколінники і продовжувала працювати.
У п’ятдесятих роках старший син вирушив на будівництво шахт в Донецьку область. У той час чоловік, її, вкрай немічну, залишає разом із молодшим сином через зв’язок з іншою жінкою й переїжджає до неї жити в село Лисогірку. Та біда, як кажуть, одна не ходить — з Донбасу надійшла телеграма про загибель старшого сина через обвал на шахті. Молодший син разом із батьком провели його в останню путь в чужому краї, бо змоги тоді доставити покійного додому не було. Рвалося материнська серце на шматки від болю, що не попрощалася з ріднесеньким, та можливості фізичної дістатися туди вона не мала, бо давно вже не ходила.
Після похорону все знову повернулося на місця: син приїхав додому до матері, а батько пішов до нової дружини. Відтоді з кожним днем стан здоров’я першої дружини погіршувався, й невдовзі вона померла. Про страшну звістку син таки вирішив сповістити батька. І він прийшов... Дві ночі просидів біля труни й проплакав, навіть не підводячись. У той час він, наче прозрівши, все зрозумів — її розстрілювали, а вона його не здавала, заради нього просила милостиню, народила дітей, робила все для нього й заради нього. А він узяв і просто кинув її хвору. Й одразу після похорону він вирішує більше не повертатися до Лисогірки, а залишився вдома біля сина. І кожного дня ходив на могилу дружини — і в дощ, і спеку, і в сніжну зиму...
Через два роки і його не стало. Колись люди не залишали місце заздалегідь для себе на цвинтарі, всіх хоронили по черзі. Та чи то доля так розпорядилася, чи Всевишній, але його поховали в наступному ряду, якраз в ногах дружини. І навіть після смерті він просив у неї прощення...
P.S. Зараз серед живих залишився молодший син та родичі.
Gismeteo 
