Морського піхотинця Михайла Блащука вважали безвісти зниклим. Хоча жодної звістки від нього не було протягом восьми місяців, проте в Олени Михайлівни надія не згасала — її син живий і повернеться додому.
Із дитинства Михайло марив військовою службою. Однак юнакові довелося обрати мирну професію. Він, вступник, не пройшов за конкурсом у військове училище. Поїхав на заробітки за кордон. Від строкової служби не ухилявся, тому і вирішив повернутися в Україну. Вісімнадцятирічний новобранець пройшов необхідну та інтенсивну підготовку універсального воїна і потрапив до Морської піхоти України.
— Бійців 1-го окремого батальйону Морської піхоти ще називали незвично та оригінально «Соляні вовки», і я радів, що поповнив їхні ряди, — розповідав Михайло.
Це була осінь 2021 року — мирна і щаслива для українців та родини Блащуків. Олена Михайлівна пишалася своїми дітьми, які жодного разу її не засмутили. Донька Катерина знайшла свою стежку в житті, а син Михайло теж на шляху до здійснення мрії. І не здогадувалася тоді, що він опиниться в епіцентрі повномаштабної війни, обороняючи Маріуполь, приречений на знищення і руйнування окупантами.
— Вже опівночі 24 лютого 2022 року наші позиції обстріляли «Гради». А під ранок пішов дощ. Було важко тактично пересуватися. Та все ж ми відбивали атаку за атакою. На очах гинули мої товариші та побратими…
Втім командир наказав стояти до останнього, підбадьоривши, що от-от прийде підмога. Однак бійці так і не дочекалися. Сили були нерівні і довелося відступити до Сартини, а селище теж нещадно ворог обстрілював із мінометів. Тоді Михайло отримав першу контузію, отямився і знову в бій.
Коли зі взводу залишилося кілька чоловік, то командир вирішив прориватися через оточення. «Я не міг іти, бо за 46 днів навіть взуття не знімав. Рани на ногах страшенно боліли. Та моєму товаришеві Василю було ще гірше, зазнав поранення голови. Укриттям для нас стала каналізаційна труба. Доймав холод, бо було волого та сиро, а ми в літній військовій формі. А потім ще і приморозило. Невдовзі до нас приєдналися побратими із роти»…
Залишені напризволяще, бо радіостанція на виклики не відповідала, захисники вирішили самотужки свою долю. Деякі повернулися у бункер «Азовсталі», а Михайло із побратимами намагалися прорватися з оточення до своїх.
Пили воду із калюжі, знайшли одяг, а в розбомбленому магазині поласували медом. А здала морпіхів місцева продавчиня, яка «люб’язно» допомогла бійцям потрапити в пастку ворога.
На полонених чекали суцільні приниження та катування.
— Страшенно били всім, що під руку потрапляло, — палицею чи прикладом гвинтівки. Поранені побоїв не витримували — помирали, стікаючи кров’ю. Морили голодом, мучила спрага, бо півторалітрову пляшку води видавали на двадцять бранців, а спали на холодному бетоні.
Українських бранців часто переводили з однієї в’язниці в іншу і всюди витав дух смерті.
— В Оленівці нас змушували бігати коридорами, заклавши руки за спину. А з обох сторін нас лупцювали заради розваги. На жаль, хлопець із осколковим пораненням раптово помер, — розповідав Михайло.
Полонених жорстоко схиляли, до співпраці — залякували піддавали тортурам. Проте бранці не скорилися, не вірили побрехенькам про те, що вони не потрібні Україні, а про них усі давно забули.
А для Олени Блащук потягнулися дні, наповнені розпачем і невідомістю, адже голос сина чула ще 10 березня. Намагалася знайти бодай якусь зачіпку у військових інстанціях, але натикалася на глуху стіну. Проте чуло материнське серце — син живий, але не може подати звісточки. І коли
12 квітня із «Азовсталі» вийшли захисники, аби здатися у полон, то серед них жінка побачила юнака. Він так був схожий на Михайла. Зблиснула надія, проте вона помилилася.
У повсякчасній молитві черпала сили. Благала Всевишнього, аби захистив її сина від жорстокості, лиха та підступності, щиро вірячи в рятівну силу молитви.
У липні 2022 року почула втішну звістку — син перебуває у полоні. Не випускала з рук телефон, сподіваючись, що Михайло дасть про себе знати, проте марно.
Побувала на акції протесту в Києві, аби привернути увагу до полонених «Азовсталі», з вимогою обміну всіх на всіх.
— Якраз 19 листопада сину виповнилося двадцять років. Не сподівалася, що його привітаю. А 23 листопада почула його голос:
«Мамо, я вдома»… На жаль, визволені з полону не проходять повноцінної реабілітації, через це синові довелося ще три місяці лікуватися від підступної хвороби.
І попри все Михайло Блащук знайшов сили, аби розповісти, як його безстрашні побратими стояли на захисті Маріуполя до останнього подиху, про страдницький шлях нескорених бранців. Та це лише дещиця пережитого. Зустрівся морпіх і з вихованцями Плужненського ліцею, де навчався.
Триває війна — загарбницька, руйнівна. І Михайло Блащук повертається на службу у свій рідний батальйон Морської піхоти. І як завжди, буде поряд із сином його найрідніша матуся — подумки і у щоденних молитвах, які таять життєдайну силу.
Gismeteo 
