Із 2015 року Рустам Джафаров захищає Україну. Дехто зі знайомих відверто говорив йому, що не варто добровільно йти до пекла війни, наражати себе на небезпеку, бо й тут, у Москалівці, знайде чим зайнятися. Тим паче, що лише недавно одружився. А він відповідав, що для справжнього чоловіка найперша та найважливіша справа – захищати країну. Бо лише так зможе захистити найдорожче – свою сім’ю.
Помічником їхнього знайомства став Інтернет. Випадково Сніжана «зачепилася» поглядом за допис Рустама. І з тієї «вподобайки» й розпочалося їхнє листування. А пізніше була зустріч.
– Я побачила гарного статного хлопця. Та найбільше вразили очі. Мені здається, в них можна прочитати і характер Рустама, і його думки. Мій чоловік – рішучий, принциповий і добрий, – розповідає Сніжана Атаманчук-Джафарова. – Батько Рустама – азербайджанець, мама – українка. Познайомилися під час на- вчання. Створили сім’ю і чотири роки прожили в Азербайджані з маленьким синочком. Але вона сумувала за рідною землею, людьми, і це змусило мою свекруху (світла їй пам’ять) знову переїхати в Україну, в село Писарівка на Волочищині, де й зростав Рустам. І він завжди наголошує, що його душа – українська.
Рустам дуже шанує українські звичаї, традиції, і нашого синочка Артура, який цього року стане першокласником, ми виховуємо як українця-патріота.
Маленькому Артурові є з кого брати приклад, є ким пишатися. Його батько – Рустам Джафаров із 27 лютого минулого року – у військовому строю, нині воює на Бахмутському напрямку.
Хлопчику, який постійно запитував, чому тато не вдома, рідні пояснювали, що він на роботі – захищає Україну. Коли з’явилася можливість вийти на відеозв’язок, то щоб не травмувати психіку дитини, Рустам переодягнувся у цивільне. Та малий вже з перших хвилин сказав: «Тату, а покажи-но автомат, яким ти захищаєш Україну…»
– Чекати чоловіка з війни дуже важко. З одного боку, тебе зігріває надія, що ось-ось буде звістка про Перемогу, і ми зможемо обійняти одне одного. А з іншого – це постійна тривога. Було, що по кілька днів Рустам не дзвонив. І тоді не знаходиш собі місця, все валиться з рук, переживання просто «з’їдають» тебе, – ділиться Сніжана. – Якби могла, пішла б з чоловіком на війну, щоб бути поряд, щоб підтримувати морально. Та знаю, що це стане важким ударом і для сина, і для батьків.
Мій батько – Володимир Михайлович Атаманчук своє професійне життя присвятив сільському господарству. Про нього кажуть, що він, мабуть, із народження вже сидів у тракторі. Дуже працьовитий, відповідальний і доброзичливий. Мама, Віра Петрівна, до закриття поштового відділення в селі, працювала листоношею. У кожній хаті її знають і завжди чекали, коли доставить свіжу газету, допоможе заповнити квитанції на оплату комунальних послуг і просто поговорити – когось розрадити, комусь порадити, поділитися інформацією. Маму в Москалівці поважають і говорять про неї лише хороше. Я щаслива, що маю таку чудову сім’ю, що зустріла в своєму житті найкращого, дуже мужнього чоловіка.
На запитання: про що мріє, Сніжана відповідала: понад усе хоче, щоб найближчим часом ми відзначали Перемогу, щоб Рустам повів їхнього Артура до першого класу.
– Посидіти разом, подивитися одне одному в очі – ніби й нічого особливого. Але в таких митях – велике щастя, – додає Сніжана Атаманчук-Джафарова. – А ще ми малювали б. Це улюблене заняття для нашої сім’ї. Попри те, що викладаю біо- логію в школі, я веду й уроки образотворчого мистецтва. Рустам гарно малює, займається різьбою по дереву. І наш Артурчик не один раз шпалери «розписував», а великий трактор – його творіння, ми й стирати не стали. Зараз він часто малює тата, який захищає Україну, і мир, який Україна так чекає…
Gismeteo 
