Нині Аня Липко, як багато українських жінок, терпляче жде вісточки від чоловіка. Її серце зігрівають лише кілька слів, мовлених коханим по телефону. Бо ж її суджений Максим Липко там, де нині неспокійно, — на сході України. Відразу ж після весілля вирушив до своїх побратимів, яким так потрібна підмога. Медового місяця у молодят не було, але Максим заспокоював майбутню дружину — в них усе життя попереду.
Історія їхнього кохання розпочалася чотири роки тому, коли познайомилися у соцмережах. А потім ще три місяці розмовляли по телефону. Вона відразу закохалася в його голос, який бринів наче музика. Перша зустріч не розчарувала обох, а, навпаки, зблизила, бо відтоді Максим часто поспішав на побачення у Смотрич, рідне селище Ані.
Однак травень приніс закоханим випробування й розлуку. Максим, отримавши повістку, того ж дня пройшов медкомісію. Не встиг мобілізований навіть обняти кохану на прощання, як вранці уже був у дорозі.
Через два місяці військових навчань на Рівненському полігоні приїхав у коротку відпустку. І, запросивши Аню в своє рідне село, запропонував дівчині руку і серце. Та й з реєстрацією шлюбу закохані теж визначилися, і Максим поїхав на службу.
Довелося цю урочисту подію перенести на перше серпня. Аня навіть зраділа такій корективі, бо ж у Максима якраз день народження.
До батьків нареченого майбутня невістка, як і годиться, приїхала з Дунаєвеччини з рушником. Коли його вишивала, то не знала навіть імені свого судженого. Старанно добирала до візерунків кольори, вкладаючи найсвітліші мрії і сподівання.
Вишивала для свого сина рушник і Любов Іванівна. На ньому ніжний цвіт заіскрився, точнісінько такий, як у майбутньої невісточки. Дивувалися обоє, бо вишили однаковісінькі рушники на щастя, на гарну долю.
Все ж молодята вирішили у вузькому родинному колі відсвяткувати першу свою урочисту подію. І батьки погодилися з їхнім рішенням. Можливо, воно так і сталося б, якби не тітонька Максима Таїсія Мельник. «Весілля — це ж головна подія усього життя, — упевнена Таїсія Михайлівна. — То як же без нього?».
Вона й узялася за організацію українського весілля з усіма його традиціями та багатим застіллям. Звісно ж, і коровай замовили. Бо ж як без нього, запашного і пишного, благословити сина на свій хліб.
А щоб Аня з Максимом ні про що не здогадалися, бо ж вирішила тітонька здивувати молодих, зателефонувала виконуючій обов’язки голови сільради Валентині Хитрук. Попросила її, аби вона вмовила молодят провести церемонію у клубі. І це Валентині Іванівні вдалося.
— Проживає мій племінник у радгоспівському будинку, — розповідала Таїсія Михайлівна. — А через коридор уже сільрада, в якій молодята вирішили розписатися. Тож не святковою, а буденною видалася мені ця церемонія. От у клубі — інша річ. А ми до приходу молодих встигли і сцену, і зал прикрасити.
У сільському клубі зібралася не лише рідня, приїхали друзі і волонтери з Деражні й Хмельницького. А дивуванню Ані і Максима не було меж. Вони й не сподівалися, що їхнє весілля буде зіткане з барвистих квітів, зворушливих пісень та сили-силенної щедрих побажань довгого й світлого шляху сімейного життя.
«Хай Бог дасть миру, аби щасливо жили наші діти», — благословляючи молодят, казали батьки.
Gismeteo 
