95-річний Климентій Щесняк не обділений турботою доньки Поліни, яка виконує усі татові забаганки. Та й шанують його сусіди, часто навідується виконуюча обов’язки сільського голови Валентина Хитрук (на фото зліва направо), проте старість у нього неспокійна. Бо, каже, уже півроку онук Василь до нього не навідується. Він несе військову службу на Донеччині, а там ще війна не згасла.
«Погані тії генерали, а, може, і зрадники, у яких солдати голі-босі, голодні та ще й так безглуздо гинуть. На їхній совісті невинно убієнні під Іловайськом, Дебальцевим. І ніхто із високих чинів не покараний», — обурюється Климентій Людвикович.
На жаль, історія людства, упевнений він, повторюється. Війна застала Климентія Щесняка, коли він проходив військову службу у Стрию на Львівщині.
— Перші дні війни забути важко, — пригадує Климентій Людвикович. — Уже 25 червня 1941 року танки і два батальйони фашистської піхоти розпочали штурм міста. Хоча червоноармійці й відбивали атаку за атакою, та сили були нерівні. Багато полягло на полі бою, гранати закінчилися. Довелося відступати. Добралися до Калинівки Вінницької області. Звідси уже потрапили у Згарок, на Хмельниччину. По нас била ворожа артилерія з Козацького Хутора. Тим, хто залишився, але вдалося дійти до Вовковинець, до своїх. Поїздом ми дісталися до Первомайська Миколаївської області. І там фашисти люто атакували. Кровопролитний бій вирував кільканадцять годин. Але німецьким танкам вдалося зім’яти наші протитанкові гармати. І знову відступ. Солдати розбігалися куди очі бачили. А я вирішив добиратися додому. Аж вісімнадцять днів і ночей йшов, ховаючись від окупантів…
До рідного дому було так близько, але Климентій потрапив у полон, звідси йому вдалося втекти і дійти у рідне село. Дружина Степанида зраділа поверненню чоловіка й узялася за його лікування, бо застудився й довго хворів. А у 44-му знову на фронт.
— Тоді, як оце нині, з агресорами та окупантами не панькалися, — продовжував Климентій Людвикович. — Наша армія, зміцнівши, завдала нищівних ударів по німецьких загарбниках. Влітку 44-го року визволяли Львівщину. За містечко Броди велися кровопролитні бої. Перейшли річку Суховілку. Ми захопили міст й утримували його, поки не підійшли наші війська.
У бою за Броди рядовий Щесняк був поранений і лікувався в медико-санітарному батальйоні. Коли підлікувався, то повернувся у свою частину. І знову був поранений — ворожа куля влучила у плече. Лікувався в евакуаційному шпиталі в Омську. Там і зустрів радісний день перемоги над ворогом.
А після війни став столяром, тож руки його не знали спочинку. Мріяв з дружиною про нове житло. І коли отримав земельну ділянку на пустирі, то розпочав будівництво. «Тоді на новій вулиці Кармелюка росли хати, як гриби після дощу. Понад два десятки сімей будувалися», — розповідав довгожитель. — Ми, українці, любимо працювати біля земельки чи майструвати, не войовничі, миролюбні, але мусимо захищатися від терористів та бандитів».
Нині Климентій Людвикович чекає повернення онука з буремного сходу. Часто він, останній фронтовик на три села, що входять у сільську раду, запитує доньку, коли повернеться онук з неоголошеної війни. Бо ж йому так хочеться дочекатися тієї щасливої миті, коли обійме Василька. А ще знову дожити до перемоги над ворогами України.
Gismeteo 
