Троє дітей — Аліса, Марта та Артем — зростали на очах Олексія Гордія. Радів їхнім першим крокам, і вперше мовленим словам. Для них він став дбайливим дідусем. І навіть не здогадувався, що доведеться самому хазяйнувати, ще й доглядати за онуками дружини Віри.
Старшенька одинадцятирічна Марта часто згадує свою бабусю. Розповідає, як їй казочки читала, шкільні завдання перевіряла та й навчала куховарити, наче відчувала, що онуці згодяться її поради. А от мама геть іншою була, аніж бабуся, — тягнулася до галасливих компаній, і, на жаль, веселощі захмелілих гостей часто закінчувалися бійками. Тоді перелякане дівча вислизало із хати й чимдуж бігло до бабусі. “А вона ніколи дверей не зачиняла, бо, напевне, знала, що я до неї прибіжу...”
Повертатися у дім матері вона не хотіла, от тільки шкода було їй, що там залишилися сестричка з братиком.
Бачив Олексій, як тривожилася за онуків Віра, дивуючись із доньчиної байдужості й безсердечності до своїх кровинок. Якось у неї терпець увірвався, і вирішила взяти на себе обов’язки опікуна. Донька не переймалася, що її позбавили материнських прав, і виїхала із села.
Спокій та затишок панував у бабусиній хаті, аж поки вона не захворіла. Пригадала Марта, як бажала їй якомога швидше одужати, коли вона поїхала у лікарню. Проте хвороба виявилася смертельною, додому вона не повернулася.
Уже другий рік минає, як Олексій Гордій став вдівцем, але журливі спогади його не покидають. Згадуючи дружину, жалкує, що доля так мало відміряла їм спільного життя — лише дванадцять років. І несподівано на його руках залишилося троє малих діточок та ще й господарство. Засумнівався, чи впорається із усіма клопотами, що зненацька впали на його плечі.
Коли навідалися представники соціальної служби, то здавалося — сиротам дитячого притулку не обминути, сумнівалися, чи впорається самотній чоловік з дітворою. Відразу ж здогадалася Марта, про що йде мова, й просила дідуся, аби він нікуди їх не віддавав. Плакали й менші, бо хотіли залишитися у бабусиній хаті.
Сирітські сльози обпікали серце вдівця, і уже іншого рішення, окрім того, що треба зберегти родину, у нього не було. Чоловік вирішив стати опікуном для дітей.
Олексій Олексійович намагається господарювати так, як і його дружина Віра. І куховарить, і випроваджує дітей у школу, бо вже й Артемчик пішов у перший клас. Трудиться біля землі, яка годує його родину. Радіє, що на зиму є запаси картоплі та різної городини, то й буде з чого борщ зварити.
Хоча Олексію Олексійовичу довелося корову продати, бо сам так і не зумів рогатій тварині дати раду. От із дрібною живністю, каже, клопоту не так вже й багато, походжають на подвір’ї і кури, і гуси.
Помічників у Олексія Олексійовича обмаль, лише його син допомагає в усьому великій родині. Він сприяв у придбанні просторішої хати для дітей. Купили необхідні меблі, холодильник.
Хоча й зумів захистити Олексій Олексійович онуків від гіркого сирітського життя, проте продовжує журитися. Так йому хотілося б, щоб у домі завжди панував достаток, щоб у дітей, як і у їхніх ровесників, були мобільні телефони, а дівчатка-школярки сиділи не лише за підручниками, а й за комп’ютером. А поки що ця мрія дідуся та Марти й Аліси нездійсненна. Хоча нарікань та докорів від дітей ні разу не чув, але відчуває вину перед ними.
Так хочеться вірити, що після публікації з’являться охочі, заможні щедрі люди, та подарують сиротам комп’ютер, необхідний для навчання.
Gismeteo 
