Відтоді, коли Наталя та Микола Кременюки поєднали долі, збігло уже сім десятиліть. У той незабутній лютневий день обоє хвилювалися, чи прийдуть запрошені гості, бо ще гриміла канонада і до Перемоги було не так близько. Проте майже все село зійшлося на весілля, перше у Бокиївці з початку війни.
Селяни раділи, що і у молодят, і у них розпочнеться щасливе життя. Не всі відразу впізнали нареченого Миколу, який ще шістнадцятирічним поїхав із села на Донбас, а повернувся уже зраненим фронтовиком. А Наталя, навпаки, далеко від дому не хотіла їхати. Хоч як і батько, мріяла стати фельдшером, та вирішила навчатися у Дзеленецькому сільськогосподарському технікумі. Тоді їхні погляди і зустрілися, бо Миколу призначили керуючим учбово-дослідним господарством.
Закохана дівчина не сподівалася, що поважний і серйозний Микола Павлович зверне на неї, студентку, увагу. Проте, коли дізнався, що Наталя з його рідного села, то почав придивлятися до дівчини. Потім все частіше шукав з нею зустрічі.
Він ще тоді не оговтався від війни. Виснажений фронтовими дорогами, Микола Павлович розповідав Наталі про гіркі втрати та радісні перемоги. У 41-му році довелося йому, рядовому мінометного дивізіону, відступати після кровопролитних боїв. Разом з уцілілими бійцями у темряві пробиралися полями, повзли ровами, а лише за кільканадцять метрів від них німці сиділи біля багаття. Голодні й змучені, все ж вийшли з оточення.
Сталінградський фронт повернув усе на круги свої. І у серпні 43-го подолянин отримав першу бойову нагороду — орден Червоної Зірки. Звільняв Харків, потім Полтаву, а за відвагу був представлений до ордена Вітчизняної війни 1-го ступеня.
Спекотним видався й березень 44-го під Миколаєвом. Микола Кременюк, уже командир мінометної роти разом із бійцями опинився під шквальним вогнем, а боєприпаси закінчувалися. Вдалося захопити ворожий склад. Щоправда боєприпаси відрізнялися від наших, але якось бійці пристосувалися їх використовувати. У напівзруйнованій хаті відбивали атаки ворога, викликавши вогонь на себе. А тим часом двом ротам солдат вдалося переправитися через Південний Буг і врятуватися.
Безстрашні бійці, які протистояли фрицам, діждалися підмоги, а Микола Кременюк за відвагу і кмітливість отримав високу нагороду — орден Олександра Невського.
Він шкодує, що до Берліна не дійшов, бо на угорській землі був важко поранений, а опритомнів у санроті. Якби не угорець, який погодився на драбиняку відвезти його, радянського офіцера, у медсанбат, то, напевне не вижив би. Нестерпно боліла голова, пекло у грудях, бо ж осколки застрягли у скроні та легені.
— Я ж дивувалася, як Микола Павлович у такому пекельному вогні уцілів. Та й оперували його у польових умовах, без наркозу, — каже Наталя Францівна. — Напевне, не один, а кілька янголів оберігали його. Ще донині він носить у правій легені чотири німецьких осколки.
Коли Наталя вийшла заміж, то й далі долала шлях до своєї мрії. Чоловік не заперечував, щоб вона навчалася у Львівському медичному технікумі на стаціонарному відділенні. А як Наталя отримувала диплом, то їй зізнався, що стомився від чекання й розлуки, радів, нарешті дружина буде поряд.
А Наталя, лагідна і мудра жінка, для своєї родини стала берегинею домашнього вогнища, бо ж чоловікові завжди бракувало часу — десять років очолював колгосп на Волочищині, і у Хмельницькому теж працював на керівних посадах.
— Я ні разу не чула, щоб мама з татом сварилися. Вони завжди тихо-мирно усе з’ясовували, — розповідає донька Тамара.
Спокій і затишок панували у домі. І те особливе тепло, переконана Тамара, сприяло подружньому довголіттю батьків.
Микола Павлович займався бджільництвом, цукру не споживав, а лише мед, який, вважає він, зцілює від недуг. І у свої 96 років відчуває себе бадьорим, та й пам’ять не підводить. До дрібниць пам’ятає фронтові дні і ночі своїх, знає номери мобільних телефонів рідних.
Наталя та Микола Кременюки відзначили платиновий ювілей, п’ятеро правнуків зігрівають їхні серця. Щасливі, бо поєднані любов’ю уже понад сім десятиліть.
Gismeteo 
