Біля чепурної хатини зустрічають мене четверо хлопчиків. Відразу ж здогадуюся — це синочки подружжя Усенків. Бо літо, щедре на тепло, кличе дітвору на вулицю. А на подвір’ї знайомлюся з мамою хлопчиків — Ніною, яка тримає на руках маленьку донечку.
Здавалося б, їй ніколи голову вгору підняти через безкінечні домашні клопоти, проте серед безлічі справ знаходить Ніна час і квіти висаджувати, які віддячують чарівною красою, і співати у художньому колективі «Мелодія». А все тому, що повсякчас відчуває підтримку чоловіка Андрія. За все беруться разом — обробляють землю, порають господарство, бо їхні помічники ще тільки підростають.
— Чоловік вдосвіта вже на ногах — у хліві наводить лад, свиней та різну живність годує, а потоім їде на роботу. Я дою корів, готую сніданок дітям. Добре, що до школи рукою подати, близенько. І біля землі треба потрудитися –—ше картоплі посадили тридцять соток, трохи менше цукрового буряка, кукурудзи… Та не лише ми, а й усі у селі зранку до смеркання працюють.
Хоча, зізнається 28-річна Ніна, ще у шкільні роки мріяла навчатися у музичному училищі й жити у великому місті. І не сподівалася дівчина з Прикарпаття, що доля їй підготувала сюрприз, про який вона і не здогадувалася. Понад десять років тому Ніна поїхала із жінками на заробітки. Подільська земля зустріла її привітно, сподобалася дівчині доброзичливість сільських людей. На буряковому полі шістнадцятирічна Ніна працювала залюбки. Її енергійності й стриманості дивувалися місцеві жінки. А Ганна Іванівна, яка роздавала обіди, називала її невісточкою. Звісно ж, жартома, бо її син Андрій ще служив у армії. Дівчина і не здогадувалася, що спершу познайомилася зі своєю свекрухою. Адже коли Андрій повернувся додому, то йому відразу припала до душі заробітчанка із Бойківщини. І у рідне село на Івано-Франківщину поїхала Ніна з Андрієм, щоб віддати батькам зароблені дві тонни зерна й попросити у них благословіння.
Ганна Іванівна, не лише обрала для себе невістку, але й подбала, щоб вона стала господинею у своїй хаті, купивши молодятам житло. Щоправда, подружжю довелося до придбаного житла докласти рук. «Ми нікого не наймали — самі перебудовували, ремонтували, штукатурили й фарбували, бо не такі багаті — кожна гривня нам не зайва», — розповідала Ніна Усенко.
Один за одним народжувалися сини, хоча були сподівання у батьків, що у них з’явиться донечка. І все ж діждалися дівчинки Маріанни, якій уже виповнився рік.
«Діти мене не втомлюють, тому, напевне, і час швидко біжить, — продовжує жінка. — Старшенький Віталик закінчив п’ятий клас, Ваня уже в четвертий піде, а Владислав на рік молодший від нього. Михайлику чотири роки. Сини слухняні, привчають один одного до порядку, бо знають, що я їх похвалю, коли у кімнатах прибрано».
«Правда, сестричка у нас красуня? — допитується Михайлик. — Мама каже, коли Маріанна підросте, то стане співачкою».
Звісно ж, батьки покладають великі надії на дітей, а вони, хоча й малі, а вже міркують про свою самостійну стежку у житті. Віталій та Іван проявляють цікавість до трактора, який придбав їхній татусь, а Владислав упевнений, що стане лікарем.
Та все ж мама прагне, щоб діти зрозуміли світ музики. Уже дебютувала Ніна з чотирма синами на сцені районного будинку культури з піснею «Ой у лузі червона калина похилилася».
Багатодітна мама не відмовилася від дівочої мрії – навчається у музичній школі. Як тільки-но випаде вільна година, то сідає на скутер і їде в райцентр до своєї вчительки Оксани Писаренко. Їй хочеться встигнути усюди, ще й на репетиції, коли художній колектив «Мелодія» готується до концерту.
Щаслива своєю великою родиною, Ніна Усенко упевнена, що більшої втіхи і радості для неї, аніж її сини і донечка нема на землі. Саме вони квіти її життя.
Я ж переконуюся, що багатодітність не завжди бідність, якщо мамині і татові руки працьовиті, лагідні і дбайливі.
Gismeteo 
