Над Савур-Могилою сходило сонце. Відчувалося, що новий день знову буде спекотний не лише від небесного світила, а й від постійної стрілянини терористів.
Петро вибіг з намету, махнув кілька разів руками. Нагнувся вправо-вліво. Коротенька розминка, і сну як не було. Вдома він залишив троє малолітніх дітей і кохану дружину. Тепер воює на Донбасі — боронить з сотнею таких же відважних волю України. Не шкодує себе.
Петро на передовій недавно. Як тільки-но приїхав додому із заробітків, то його відразу викликали в райвійськкомат, вручили повістку і сказали, аби якнайшвидше збирався на війну. Петро з собою взяв все необхідне і не забув сімейну фотографію з дружиною Наталею та донечками.
Усією родиною проводжали батька на війну. А діти бігли наввипередки блискучим асфальтом, щебетали немов пташенята, повертаючись до батьків. І тато брав кожну донечку — Софійку, Надійку і Оленку — на руки, обціловував. Автобус вже чекав на нього. Прощалися недовгого, дружина просила, аби беріг себе, пам’ятав, що в нього є діти.
Поїхав. Легенька курява здіймалася над автобусом, лягала на придорожню траву. І журба повисла над покинутою жінкою і далекими від воєнних подій дітьми. Вони ще нічого не розуміли ні в житті, ні в цій дивній війні. Бо світ дитинства — казковий.
У батальйоні Петрові доручили міномет. Зброя відома ще з армійської служби. Протягом двох років солдат вивчив його до найменшого гвинтика. Не раз командування військової частини відзначало Петра подяками і грамотами. Навіть надали йому деся-
тиденну відпустку. Тоді і познайомився з Наталею. Сподобалися одне одному, прикипіли серцями. Після служби в армії зіграли гарне весілля, а невдовзі лелека приніс донечку за донечкою.
І не сподівався Петро, що доведеться залишити сім’ю та боронити рідну землю від агресора. Згадав про діда-фронтовика, який часто розповідав про бої з фашистами. Він запевняв, що то була остання війна на нашій землі. Помилився старий солдат у своїх надіях. Адже ще вчора усі вважали росіян товаришами і братами, а нині вони стали ворогами України. Змінюються часи, а з ними і люди.
Щойно хлопці всілися навколо снарядних ящиків, аби поснідати, як почався
обстріл. Неподалік піднявся високий стовп землі. Шматок гарячого металу різонув гострим ножем по Петровій спині. Із його рук випав окраєць хліба, потемніло в очах. Знепритомнів. Не пам’ятає, як потрапив у шпиталь. Прооперували. Коли прийшов до тями, то розпитував лікаря, що з ним, чи зможе встати на ноги. Той його обнадіював — усьому свій час.
Аж через місяць його відправили в обласний госпіталь. Радів, коли приїхала дружина із доньками. Діточки обступили ліжко татуся, навперебій про щось розповідали. Палата наповнилася сміхом, жартами. А Петру так захотілося якомога швидше встати на ноги, щоб не бути тягарем для сім’ї.
Напевне, любов родини стала для нього цілющою. Він почав одужувати: з допомогою милиць зумів зробити перші кроки, поки що болісні для нього. Та минуть тижні, і він закине в куток свої милиці. Що то значить любов. Велика сила. Сильніша навіть смерті.
Gismeteo 
