Ніяк не змогли проїхати мимо чепурної оселі, на околиці села, аби не зупинитися. Вабило рукотворне диво – дерев’яна конячка, яка тягне підводу з їздовим, а біля нього примостився ще й песик. Закортіло дізнатися, хто ж доклав рук, зумівши так правдиво передати красу й напругу сільського життя. Проте на подвір’ї будинку нікого не побачила.
Все ж відчиняю хвіртку і стукаю у двері. Та несподівано знайомлюся з родиною Лукашуків, які рятуються у домі від неймовірної спеки, що дошкуляє й вільно дихнути не дає. Мене, непрошену гостю, приймають, як давню знайому. Щоправда, господаря вдома не застала, зате від його доньки Альони почула чимало зворушливих історій про доброго й лагідного татуся Олександра Степановича. Йому дістався у спадок цей дім, в якому виросло не одне покоління Лукашуків. То ж майже тридцять років тому сюди привів дружину Марію. Свою оселю не раз добудовували, зі смаком облаштовували, старалися для своїх двох доньок і трьох синів. Глава великої родини Олександр Степанович незмінно, уже три десятиліття, трудиться у лісництві. І він, досвідчений лісник, не уявляє своєї служби без надійних помічників коней. Напевне, тому й узявся майструвати свого улюбленого й працьовитого коника у своїй нескінченній праці, обравши березу – ніжне та гнучке дерево. А песика виготовив із сосни, що вважається символом життєвої сили, оберігає від зла і заздрощів. І зумів своєю майстерністю не лише своїх дітей потішити, а й перехожих подивувати.
Шістнадцятирічний Степан та одинадцятирічний Юрко гордяться батьком, якому вистачає хисту й терпіння і ремонтувати, і майструвати, хоча й на своїй службі втомлюється. Тож і вони задумали зі своїм товаришем тата потішити – змайструвати з дерева казкових героїв, а яких саме тваринок, не кажуть, поки що усе тримають у таємниці.
За старшого сина Максима тривожиться Марія Петрівна, бо він далеко від дому. Здобувши професію електрика, поїхав на роботу в Дніпро. І їй, як і кожній матері, так хочеться його обійняти, щось смачненьке приготувати. А от за доньок вона спокійна – вдало заміж вийшли та ще й проживають недалеко – Світлана у сусідньому селі, Альона у райцентрі.
Марія Петрівна, хоча й домогосподарка, але зі щоденними клопотами, без яких у селі не проживеш, сама не справилася б. Допомагають їй чоловік та сини – і у хліві порають, і біля землі працюють.
Якраз цього дня приїхала Альона зі своїм піврічним сином Дениском погостювати у батьків.
– Віднедавна в нас є сімейний оберіг, – сказала Альона, яка теж була вражена, як ожило дерево у батькових руках, що не лише тішить око, а й додає душевного спокою.
Вона вважає себе щасливою, бо завжди відчуває піклування та любов мами і тата. До них їй так хочеться якомога частіше приїжджати.