Коли вперше, понад чотирнадцять років тому, Наталя Голота побачила Зелені Курилівці, які духмяно квітували, то їй так захотілося залишитися у селі. І не сподівалася, що ця думка, яка промайнула навесні, уже восени стане реальністю.
Якраз у вересні запропонував Наталі Валерій Карвацький побратися та переїхати у його рідне село Зелені Курилівці. Де вона ходила від хати до хати, збираючи пожертву на побудову храму. Та все ж зустрілася з Валерієм у Шелестянах, де зростала.
«Виховувала мене бабуся — набожна і мудра жінка. Завжди чула її слова молитви, з нею ходила до церкви, — пригадувала Наталя. — От до клубу мені не хотілося йти. Пам’ятаю, якраз різала яблука, коли на подвір’ї з’явився Валерій. Сказав, що мимо не міг пройти, бо побачив мене. Познайомилися, а вже через кілька місяців узяли у церкві шлюб, і я пішла у невістки».
Планували молодята офіційно зареєструвати свої стосунки, відгуляти скромне весілля, але завжди бракувало часу. А потім безробіття завадило, дошкуляло безгрошів’я. Проте Наталя та Валерій завжди намагалися знаходити вихід із скрути. Тяжко трудилися біля землі та худоби, однак молоко доводилося віддавати заготівельникам за безцінь. Можливо, у подружжя не було би зайвої копійки, якби не кмітливість Наталі. Вона вирішила готувати сир за особливим рецептом (молока не бракувало, бо тримали чотири корови) і збувати його аж на столичному ринку. Спочатку не завжди мала зиск із тієї торгівлі. Однак невдовзі постійні покупці з’явилися, а з ними й заробітки. І вже жінка розмірковувала, як облаштувати житло на сучасний лад, перебудувати його та й зробити євроремонт, а ще придбати нові меблі. Старалося подружжя не для себе, а для діточок, про яких мріяло, проте лелека обминав їхню оселю.
А тут іще молодша сестра Наталі прикрощів додала. Якось несподівано пристрастилася до чарки і уже про своїх трьох діточок не дбала, часто залишала їх бездоглядними. А її чоловік зухвалої поведінки та витівок дружини не захотів терпіти й розлучився з нею.
— Якось приїхала до племінників, а вони самі вдома залишилися. Плачуть. Ангеліна та Марійка кличуть маму, Павлик — тата, — розповідала Наталя. — Забрала їх до себе. Коли на другий день приїхала сестра, то докоряла мені за те, що я хочу дітей у неї відібрати. Ще сподівалася, що вона отямиться, проте сестра постійно щезала з дому і її позбавили материнських прав.
Тоді ще дужче защеміло серце у Наталі, адже Павлика на виховання узяв батько, а сестричок чекав дитбудинок. Якраз і давня знайома, яка удочерила дівчинку, додала смутку Наталі, розповіла їй про те, як у сиротинці бідують діти, а вони маленькі й беззахисні. Наталя без надії сподівалася, що стане опікуном племінниць, бо серед зібраних документів не було у неї довідки про доходи. Жінка офіційно ніде не працювала. А потім вона із завмиранням серця чекала на рішення комісії. І все ж була втішена, бо отримала право на опікунство.
— Завжди відчувала підтримку і розуміння не лише чоловіка, а й свекрухи, — продовжувала Наталя, — бо ж Ангеліна й Марійка стали для неї рідними. Дівчатка охоче залишаються з Надією Петрівною, коли я їду, хоча й не так часто, у Київ на торги. Горнуться до бабусі, залюбки з нею виконують шкільні завдання.
У Наталиному житті все, як у казці. Село, яке припало їй до душі, стало для неї рідним. Мріяла про донечок — виховує двох чарівних дівчаток. У її домі панує злагода і затишок. Задумів та планів у Наталі є чимало. І, звісно, мріє про поповнення у родині не лише вона, а й уся її велика сім’я. Щоправда, для цього потрібно дотриматися формальностей — отримати свідоцтво про шлюб. Уже й подружжя з датою визначилося. А найбільше цієї урочистої події чекають донечки — маленькі принцеси.
Gismeteo 
