Пенсіонерка Марія Слободянюк переконана: у світі не можна прожити без любові і доброти. Тому і її власні вірші зворушують сентиментальністю, наповнюють душу теплом і тихою печаллю. Сумує за молодістю, якій немає вороття, бо літа пролетіли, як буйний вітер, і їй уже 92 роки. А я упевнена, що   учні захоплювалися Марією Андріївною з першого її слова, з першого уроку. І за сорокарічне вчителювання чимало сільських дітлахів зуміла вивести в люди.

Часто згадує свій отчий дім у Старій Гуті Новоушицького району, дитинство, якого  у неї по суті не було, бо із п’яти років пасла вівці. «Раненько вставала, здавалося, що і не спала. Роса була холоднюча, босі ноги замерзали. Раділа сонцю, коли з’являлося з-за обрію, бо роса — впала, то ми уже герої. До школи теж ходили босоніж, аж до заморозків. Багато учнів взимку сиділи вдома, — розповідала довгожителька. — Додалося випробувань нашій сім’ї, коли німці прийшли у село. Спочатку маму із дитиною на руках, моєю сестричкою, забрали у Німеччину, а потім і до мене черга дійшла. Хоча нам вдалося втекти, але лише мене поліцаї шукали. Тато зробив під піччю яму, в якій я просиділа кілька тижнів. Коли звільнили наше село, то мобілізували всіх чоловіків на фронт. А ми, дівчата й жінки, копали ями на парники, щоб  виростити розсаду тютюну. Мене, дочку тютюновода,  ставлять бригадиром, бо тато пішов на фронт. Мені сімнадцятирічній бракувало досвіду, я хвилювалася, але тютюн виріс на славу. Мама залишилася з чотирма дітьми, а тато лежав у госпіталі, вижив дивом. Він єдиний із нашого кутка, хто повернувся додому з тієї м’ясорубки».
Розповідала Марія, як вона від голоду у 47-му році рятувала свою рідню. Двічі добиралася у Західну Україну. На тім шляху всіляке було. Ходила від хати до хати, обмінювала речі на продукти, а добрі люди їй сказали, що є закопані ями із картоплею. «Добували ту картоплю, яка не зогнила. Шкірка з неї знімається, а там грудочка чистого, як сніг, крохмалю. Ото була радість, коли привезла і мама напекла млинців. Вони, здавалося, були смачніші, аніж нині, з вищого сорту борошна».
Закінчила дворічний вчительський інститут, а як вийшла заміж, то ще заочно навчалася у Львівському університеті.
— Я не можу зараз собі уявити, де бралися сили, — дивується Марія Слободянюк. — Троє дітей, господарство, а до школи доводилося діставатися півтора кілометра снігами й болотами. Та ще й вечірня була. Як прийду, то знову доводилося іти, але встигала їсти наварити, і в господарстві порядок навести, ще й до уроків підготуватися. А спала лише якихось п’ять, а то й менше, годин на добу. Я ж біолог, то були у мене ділянки, на яких вирощували різні культури. Іду втомлена, а у стінах школи на душі легко стає, та й втома зникає. Це тому, що любила роботу і дітей. Усі вони були для мене однакові, проте прискіпливо ставилася до лінивих,  старалася  прищепити їм любов до праці та навчання. Намагалася виконувати всі практичні і  лабораторні роботи з біології і хімії. Маю 12 похвальних грамот і медаль відмінника народної освіти.
Розповідала Марія Андріївна  як не раз була за крок від біди. Якось, залишивши дітей на бабусю Марфину, пішла у школу. Проте повернулася з півдороги, бо стало тривожно на душі. «Вбігаю на кухню, а там вже відчинені дверцята грубки, біля них — моя дворічна донька  з пляшкою, і гас ллється на долівку, а син, побачивши мене, сховався під ліжко. Якби прийшла бодай на хвилину пізніше — діти погоріли б».
А у  школі тривожилася за учнів, особливо, коли шестикласник поцупив натрій із шафи і кинув його у ставок. На щастя, усе минулося, бо школярам іскри вогню потрапили лише на одяг.
«Зберіг мене Бог від біди, та послав турботливих дітей. Коли овдовіла,  син з невісткою вмовили мене переїхати до них у Хмельницький, — продовжувала пенсіонерка. — Не хотілося залишати дім, який з чоловіком будували, але старість на п’яти наступала».
Нині уже не жалкує, що поїхала із села, бо у місті не нудьгує. Щодня прогулюється у дворі багатоповерхового будинку, вишиває, багато читає і завершила написання спогадів про своє нелегке життя. Хоча, каже, старість — не радість, та все ж поважні літа для неї не стали тягарем.