Здавалося б, воно має так бути – закон життя не порушено. Та все ж коли Степан розповідав про свою бабусю Марію Коваленко, яка пішла у вічність, змахував непрохану сльозу.     Хоча він, як був малим, і гадки не мав, що  ріднішої людини для нього, аніж бабця, не буде у світі, бо доведеться йому зростати без тата й матері.

Часто його, школярика, батьки відсилали на все літо у село. Марія Іванівна раділа, коли приїжджав онук, а він був засмучений. Не нудьгував тут, але й на спокійний відпочинок не сподівався, бо заняття, вкрай марудне, бабця завжди для нього  знаходила. А серед ночі часто прокидався від грюкоту в двері чи  шибку, – хтось кликав  Марію Іванівну, сільську фельдшерку, на допомогу. Щоправда,  у вихідний день любив з бабцею ходити на річку, у воді почувався як риба, бо навчився плавати.
Якраз перед першим вересневим шкільним дзвоником з’являлися тато з мамою, яких так з нетерпінням чекав. І тоді бабця Марія намагалася обійняти свого  любого онука, а він вивертався. Тільки у лоб їй вдавалося Стьопу поцілувати. А це так не подобалося невістці. “Ви ж знаєте, з небіжчиком так прощаються”, – обурювалася Жанна. Але Марія Іванівна вдавала, що не чула її слів, бо не вірила у забобони.
    Коли батька не стало, якось зненацька він помер від серцевого нападу, то й Степанове життя змінилося. Уже без примусу підліток їхав у село, бо тільки у бабці було затишно  й спокійно. Адже мати не довго горювала, а впустила у своє серце й дім іншого чоловіка, геть не схожого на його татуся. Мамин співмешканець  любив веселі компанії, частенько випивав, а  потім  ще й розмахував кулаками. Діставалося й  Жанні  через ревнощі. “Б’є, значить любить”, – виправдовувала мати свого цивільного чоловіка.
    Вирішив тоді Степан поскаржитися бабці. І, як не дивно, вона не засуджувала невістку, сказала, що це доля завела її у глибокі хащі. “Коли ще був живий твій батько, то вона із тим чоловіком зустрічалася, — продовжувала бабця. – А мій син терпів, не хотів змінити своє життя. Я ж його  попереджала: Жанна вкоротить тобі  віку. А що вдієш? Така доля випала моєму синові”.
    Степану довелося переїхати у село й забути дорогу до матері. Вона теж із сином не шукала зустрічей, навіть коли вже навчався в університеті. Та все ж ревнощі, схоже, її замучили, і вона вирішила покинути чоловіка-дебошира, який її переслідував. Жанна  приїхала у село, щиро каялася, вмиваючись слізьми, але, збагнувши, що ніхто їй, ані свекруха, ані син не поспішав заспокоїти, похапцем витерла очі й грюкнула дверима.
    Аж  через рік мати зателефонувала Степанові із чужої країни. “Що у вас там, сину, коїться? – схвильовано говорила, дізнавшись з Інтернету  про Іловайський котел. – Невже росіяни розстрілюють українців? А ти, сподіваюся, біля бабці, а не  на війні?”
    — Мати говорила, а я мовчав, бо мені було соромно, що  я не в окопах, не разом зі своїми друзями, які ще з Майдану пішли на фронт. І шукав для себе  виправдання – беріг спокій бабці, адже, хто, як не я, їй самотній допоможе впоратися із труднощами сільського побуту? “Мені потрібен надійний бронежилет”, – сказав матері, щоб відчепилася від мене. І  вона його привезла разом із гуманітарною допомогою від діаспори, але я був уже  на фронті. А її  змінила війна…
    Коли Степан отримав повістку, то вирішив бабцю не тривожити, та вона відразу ж здогадалася, що її онук зібрався на війну. “Ти не тривожся за мене, я тебе діждуся. А от  ту дівчину навіщо образив?” І звідки вона дізналася про Лілю, Степан її не розпитував, бо  давно уже здогадувався, що  бабця  має дар ясновидиці,  от лише не хоче, щоб знали про це люди.
    “Тільки не цілуй у лоб, це ж погана прикмета, — нагадав їй, обійнявши стареньку. А з Лілею  у нас різні дороги...”
    — Роби, як знаєш, а я ще заспіваю на твоєму весіллі, — підбадьорювала онука бабця. Він і не здогадувався тоді про випробування, яке випаде на його долю.  І бабусина наука стала у нагоді.
    Як тяжко, із втратами товаришів виходив Спартак (його позивний) з оточення з Дебальцевого. Коли б не густий сніг, який раптом посипав з неба, то хто знає, чи вдалося б йому та його побратимам вціліти.
    А невдовзі вже й не сподівався, що тішитиметься білим світом після вибуху, що пролунав поруч. Коли опритомнів у госпіталі, то побачив бабцю, яка схилилася над ним. Спершу здалося, що марить, бо як би вона  сама добилася  хтозна-куди.
“Та це ж волонтери мене підвезли, сама не дісталася б”, — сказала онукові.
    Був здивований, коли від Лілі отримав есемеску. Вона хвилювалася за нього, бажала якнайшвидшого одужання й повернення додому. А потім все сталося так, як і пророкувала Марія Іванівна: на  весіллі онука вона заспівала про козака, який їхав за Дунай, побажала дітям щасливо жити у мирній країні.
    Відважний захисник після тяжкого  поранення обрав волонтерську місію, бо не байдужий, як і його  бабця, яка й у пенсійному віці не залишила свою фельдшерську сумку і  продовжувала допомагати людям позбуватися болю й одужувати.
    Марія Іванівна, яка ніколи не скаржилася на здоров’я, злягла якось зненацька, а онуку сказала, що її життя згасає, тож він мусить відкласти всі свої справи, адже  справді, він збирався їхати на схід із гуманітарним вантажем для бійців, але нічого не казав бабці, щоб не хвилювалася.
    Вмовляв Степан  стареньку поїхати до найкращих лікарів, але вона відмовилася, бо вони її життя не продовжать, заспокоювала онука, адже долю не обманеш. А, торкнувшись до його лоба, як і колись у дитинстві, уже прощалася з ним назавжди.
    “І буде земля наша зруйнована, спустошена, покрита могилами захисників через прокляту війну.  Але  вона не  нескінченна, бо її колесо таки зупиниться”, — згадав слова бабці Степан, уже вкотре вирушаючи на схід.