Коли Галині Вдовіній (дівоче прізвище Мокра) виповнилося 58 років, то вона дізналася про своє походження. Її матір, єврейку Євгенію Битенську, мученицю гетто, розстріляли німці. Галину ж виховували Олена та Василь Мокрі. А ще з’явилася надія, що її батько живий, бо по війні його бачили у селищі, і впевненість, — що його знайде.
Таємниця Трихівського лісу
Ще школяркою Галина ходила по тих місцях, де у роки окупації було гетто, бо проживала неподалік. Вона тоді й не здогадувалася, що там, за колючим дротом, страждала її мати з двома синами. А у сповитку, який тулила до грудей, лежала донечка. У серпні 1942 року молоду жінку разом із в’язнями гетто окупанти повели під конвоєм на розстріл.
Коли наказали всім повернути у бік Трихівського лісу, то, схоже, Євгенія Битенська, здогадавшись, що замислили кати, гарячково шукала порятунок, хоча б для своєї донечки, бо синам, голодним і переляканим, нічим зарадити не могла. І уже за польським кладовищем з рук приреченої бранки вислизнув згорток й загубився у високих бур’янах.
Цю розповідь очевидців, мешканців села, доповнила Надія Мокра. Жінка бачила, як у той чорний четвер, якраз у базарний день, йшли під конвоєм в’язні гетто. Боляче було дивитися на виснажених старих людей та жінок з дітьми. Вони, напевне, уже не вірили в обіцяний рай, а здогадувалися, що йдуть на страту.
Якраз тоді у брата Надії Мокрої з’явилася дівчинка. Вона була закутана у дороге мереживне покривало, щоправда, брудне, а життя виснаженої дитини ледве жевріло. Хоча знала Надія Мокра, що дівчинку підкинули, бо через кілька годин після масових розстрілів у Трихівському лісі хтось із місцевих жителів знайшов немовля й відніс до бездітних вчителів Олени та Василя, проте і словом не обмовилася.
Рятувала Надія Мокра з братовою дитя, як знали. Бо ж худюще тіло дівчинки було покрите ранами та гнійними струпами. Проте купання у молоці не лише не пішло на користь, а ще й нашкодило. І лише звичайне мило, яке у той час не так легко було знайти, допомогло немовляті.
Боролося подружжя не лише за життя дівчинки, яку нарекли Галиною, а зі своїм страхом. Олена з Василем тривожилися, щоб, бува, хтось німцям не доніс на них, не розповів про єврейську дівчинку, спокусившись винагородою. Коли ж у хату заходив німецький офіцер, то Олена дуже нервувала, а Надія миттю підхоплювала дівчинку на руки, притискала до себе, щоб непроханий гість її не побачив. А потім братова уже розмовляла з паном офіцером.
На своїх батьків, які турбувалися про неї, але відверто не розповіли про її походження, не сердилася. Адже вони, напевне, не хотіли ворушити минуле, щоб не засмутити своєї єдиної доньки, яку леліяли й пестили. Хоча було й таке, що сумніви посіяв однокласник Галини, сказавши їй, що вона — підкидьок. Однак Олена Іванівна відразу знайшла потрібні слова, аби доньку заспокоїти. Та й справді для подружжя Мокрих ріднішої, аніж їхня Галинка, не було в цілому світі. А як пишалися й раділи батьки, коли односельці хвалили їхню доньку, вчительку місцевої школи.
— Мій тато помер раптово, а мама довго хворіла, — розповідала Галина Василівна. – Якось вона мене покликала, я зрозуміла, що хотіла щось важливе сказати, але не встигла.
Довга дорога до батька
У 2002 році, коли вперше зустрілася з Галиною Вдовіною, вона уперто не хотіла ставити крапку на своєму минулому. Була переконана, що батьки, які її виховали, сміливі й добрі люди, варті звання Праведників Світу. Отож у 2012 році отримала світську нагороду, надіслану з Єрусалиму, яка підтверджує, що українському подружжю Василю та Олені Мокрим присвоєно звання Праведників Світу.
Хотілося Галині Василівні якомога більше дізнатися про жінку Євгенію, яка її народила. Ще її місцеві жителі називали Геня, Броня, Беня.
— Ніхто не знає, скільки безневинних дітей живцем закопано в Трихівському лісі, — продовжувала Галина Василівна. – Мабуть, я одна із небагатьох, яка уникла тих пекельних мук. Мене врятувала моя ма-
тінка.
Спілкуючись зі старожилами, дізналася, що лікарня, в якій до війни працював Давид Битенський, надала автомобіль для евакуації. У ньому і поїхала Євгенія з дітьми. У Вінницькій області, поблизу міста Бар, автомобіль потрапив під бомбардування. Ніхто не знає, чому Євгенія Битенська вирішила повернутися у селище. Можливо, їй, вагітній, стало зле від вибухів. І не здогадувалася, що її чекає погибель у Новій Ушиці, яку так не хотіла покидати.
Та все ж Галина Василівна вірила, що її батько живий, і, можливо, виїхав в Ізраїль. Звернулася до Анатолія Штаркмана, який приїжджав у селище. Він спілкувався з колишніми в’язнями гетто, бо задумав написати книжку про трагедію в Трихівському лісі. А вже у своєму листі з Ізраїлю, хоча й не обнадіяв пенсіонерку, але порадив їй шукати лікаря Битенського у списках призовників у архіві м. Подольська під Москвою.
Лише в 2017 році дізналася про свого батька Давида Мойсейовича Битенського, 1903 року народження, призваного Новоушицьким військкоматом 29 червня 1941 року. Він, талановитий лікар-хірург, який невтомно міг оперувати поранених по 30-40 годин. На рахунку 79 складних операцій та ще шість сотень врятованих солдатів та офіцерів. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки та медаллю «За бойові заслуги».
Галина Василівна була втішена і вражена героїчним бойовим шляхом рідного батька, підполковника медичної служби. Їй так хотілося, щоб мрія її життя здійснилася, щоб його відшукала. Тому знову написали в архів. Відповідь не забарилася: у повідомленні йшлося про те, що рідний батько в кінці 50-их років поселився в Черкасах із дружиною та сином Едуардом.
Своєю радістю поділилася не лише з доньками, а й тими, хто повсякчас допомагав у пошуках, зокрема, Іллею Будзинським, сином Праведників Світу. Саме він доклав чимало зусиль, аби знайти родину Давида Мойсейовича. Проте, як не прикро, а йому довелося повідомити невтішні новини Галині Василівні. У серпні 1965 року її рідного батька не стало — зупинилося серце. На жаль, померли його друга дружина Ольга та син Едуард.
— На початку вересня я все ж вирішила поїхати в Черкаси на могилу батька та зустрітися з рідними, — розповідала Галина Вдовіна. – Хвилювалася, вночі очей не стулила. А вранці, коли потяг прибув, то мене зустріли дружина брата та племінник Костянтин.
Ця довгождана зустріч переплела радість із печаллю. Звісно ж, так хотілося їй побачити батька живим, але довелося поклонитися його могилі. «Я запізнилася до тебе, рідненький!» — сказала, і очі затуманили сльози.
Дізналася й про те, що Давид Мойсейович після війни приїжджав у Нову Ушицю. Йому повідали про розстріляну родину. Він також бачив свою донечку, яку вела за руку прийомна мати. Не підійшов до дитини, не наважився її розлучити з тією жінкою, яка врятувала їй життя та стала для неї найдорожчою.
— Вже 76 років минуло з того часу, як матуся врятувала мене від розстрілу, — сказала Галина Василівна. — Шкода, що її фотографії я так і не знайшла. А от рідного батька уявляю, який він був.
І жінка простягнула світлину, з якої дивиться Давид Битенський. Вони так схожі між собою — батько та донька, яка не втрачала надії, що його знайде.
Gismeteo 
