Навіть не віриться Адаму Кватерчуку, що йому уже 93-ій рік пішов. Життя таке швидкоплинне, минуло як один день. Нині Адам Ілліч проживає у Хмельницькому, турбується про нього донька. Все ж часто згадує своє рідне село Колісець на Теофіпольщині, хатину, обсаджену вишнями, яку збудував. Та залишилися у нього спогади, від яких серце щемить. Хоча йому було сім років, але час не стер обличчя батька. Він, знесилений і опухлий від голоду, помирав на його очах. Було так жаль і сестрички Гані, яку теж, як і батька, на підводі вивезли на сільський цвинтар.
— Залишилася мама Єва, у якої, крім мене, на руках ще четверо дітей. Донині не можу збагнути, як ми вижили, — пригадує пенсіонер. — Як і всі, здирали кору з дерев, збирали гнилу картоплю, навесні — кропиву, лободу, а мама варила юшку. Не було тоді у селі ані ворон, ані горобців, навіть собак та котів. Ловили птахів і тварин, бо доймав нестерпний голод.
Пам’ятаю, як з братами та сестрою лежали на долівці, застеленій рядном. Аж раптом у хату увірвалися активісти. Стукали палицями по стінах. Перевернули усе, шукаючи схованку із зерном. Нічого не знайшовши, висмикнули з-під нас рядно і забрали його із собою. Хоча й урожайний рік видався, але люди помирали з голоду, бо геть усе відбирали активісти. Якщо хтось намагався бодай принести з поля кілька колосочків, то тяжко карали, висилаючи у Сибір. Дитинство моє було голодне і холодне, але все-таки у школу пішов. З ранньої весни і до заморозків ходив босоніж, а взимку замотаю ноги якимись онучами та чимдуж лечу по снігу. Добре, що школа була близенько. Прибіжу у клас, і відразу ж до груби тулив ноги, щоб нагрітися.
А потім мама навчилася плести із соломи взуття, а із полотна, пофарбованого бузиною, шила нам спідниці. Довелося їх, нам, хлопчакам, одягати. А потім уже й штани усім пошила.
Ми, всі діти, змалечку працювали у колгоспі, допомагали мамі на жнивах, на буряках. Закінчив лише три класи, бо пішов у колгосп пасти коней та корів, за це мені платили якісь копійки.
У 1936 році старшого брата Микиту призвали в армію. Він служив на Далекому Сході. Дуже переймався тим, що ми бідуємо, то звернувся до командира по допомогу. Із Владивостока, з військової частини, прийшов лист у район. І нам всім видали черевики, шинелі та шапки. Оце була радість!
Коли розпочалася війна, то п’ятнадцятирічний Адам теж хотів іти на фронт з братом Олексою, якого мобілізували. Довелося залишитися у селі, та ненадовго. У листопаді 42-го року його примусово відправили у Німеччину, хоча й спочатку забрали брата Василя. Міг би втекти, але не хотів, щоб хтось із його рідних — мати чи сестра поїхали на чужину.
— У німецькому містечку працював на заводі, — продовжував колишній остарбайтер. — Нас вважали рабами, наглядачі знущалися, били, бо їм здавалося, що ми погано працюємо. Хоча і втома валила з ніг, але спати заважав голод, бо годували, наче свиней, бруквою, інколи розщедрювалися на капусту. Траплялося, що до нас приходили бауери й підшукували робітників. І мене така радість не обминула. Робота була звичною, і я швиденько впорався по господарству. Бауер запросив мене у дім пообідати. За столом сиділа його родина. Німець розповідав, що його син загинув на фронті, а був він моїм однолітком. Коли повертався у табір, то хазяїн приготував пакуночок із різними продуктами. Смакували ними мої товариші…
Тричі приходив за юнаком бауер, а коли прощався, то вручив йому великий пакунок з костюмом та взуттям. Ось так віддячив Адаму за сумлінну працю.
— Наш табір розміщувався на висоті, тож було видно місто, як на долоні,— продовжував довгожитель. — Якось через міст йшла колона німецьких солдат та поспішало кудись чимало перехожих. Аж раптом з’явилися американські літаки та почали бомбити. Страх і паніка зігнали усіх докупи, тому, напевне, міст обірвався. Чимало було загиблих. Ми, остарбайтери, усе розчищали, прибирали. І не раз. Американці розбомбили дамбу, а річка Рур вийшла з берегів. Висока вода затопила місто, не врятувалися від неї ані люди, ані худоба.
Відтоді часто кружляли американські літаки над табором і заводом. Адам Ілліч дивується, як він тоді вцілів, хоча ледве не загинув від осколків та під руїнами. До дня звільнення від німецької неволі —
11 квітня 1945 року – багатьом його землякам не судилося дожити, бо померли від хвороб та виснаження.
Обіймалися остарбайтери з американськими вояками, а ті пригощали їх галетами. Вони були впевнені, що їх, змордованих, відпустять додому. Остарбайтерів вишикували у колони і вони під наглядом вартових пройшли чималий шлях — через річку Ельбу до Бранденбурга, потім через Польщу, аж до Білорусії. За ними їхала польова кухня, а ночували просто неба – у полях та лісах.
У білоруському Брест-Литовську змучених довгою дорогою юнаків та чоловіків посадили у товарні вагони і повезли у Сибір, у Кемеровську область. І, як мовиться, з вогню у полум’я. Колишніх остарбайтерів поселили у бараки, щоб вони будували шахти та працювали у них.
— Багато з наших так і не повернулися додому, померли від холоду, хвороб та каторжної праці. Страшно було дивитися, як щодня піднімали з шахти на поверхню загиблих людей. Я уже не сподівався, що побачу рідних, сьомий рік минав відтоді, коли покинув рідне село. Та раптом мені надають відпустку. Це моя мама написала листа до начальника, і просила — поки ще жива, хоче сина побачити. Мати хворіла, і вдома я ще затримався на кілька днів. Аж тут з району приходить вказівка, щоб мене через 24 години відправили на місце моєї роботи. Уже зібрався в дорогу, але вербувальник, чоловік із наших, сказав, що йому потрібні люди для роботи у Челябінську. Не знаю, чому погодився, напевне, на шахту не хотілося повертатися. Проте заготівля лісу і висотувала сили, і була небезпечною, бо по річці зрізані дерева довелося переправляти. Мої земляки вмирали теж від холоду, непосильної праці. Через півтора року вирішив повернутися у рідний Колісець.
Матері Адам не застав, її могилу скропив слізьми. Він вирішив залишитися у селі. У колгоспі теж довелося натрудитися, бо ж тоді не було ані машин, ані комбайнів. Пригадавав, як виходили у поле 80 косарів, то за день із роботою справлялися, а дівчата та вдовиці теж встигали снопи нав’язати. Хоча й до сьомого поту трудилися, але на роботу йдучи чи повертаючись із поля, завжди співали.
— Мамина хата розвалилася, то жив у сестри Ксенії. Почав будуватися у центрі села. Приходили люди й мені допомагали. Із їхньою поміччю збудував собі хату. А потім у клубі познайомився з Марією, на той час вона була уже передовою ланковою у колгоспі, в районі їй навіть орден дали. Було у нас і весілля, це вже сестра Ксеня постаралася. Наш дім завжди був відкритий для всіх. Не пам’ятаю такого дня, щоб хтось до нас не зайшов чи приїхав. А моя дружина гостям була рада, намагалася їх смачненьким пригостити. Не зогледілися, як троє синів та донька підросли.
Не сподівався довгожитель, що знову спалахне війна. І доведеться йому тривожитися за онука, який перебував у зоні АТО в 2014-15 роках. Та все ж дочекався тієї радості зі сльозами на очах, коли він повернувся й обійняв свого дідуся.
— Уже нема моєї дружини, пішли у вічність троє братів та сестричка. Завжди їх, рідненьких, згадую, — каже Адам Ілліч. — Радію за дітей, тішуся онуками та правнуками, а їх у мене семеро, а ще читаю «Подільські вісті». Живу. І дякую Богові.
Gismeteo 
