Подружжя Ганна та Михайло Проказюки часто зустрічають своїх дітей із близьких та далеких доріг. Щоліта приїжджає найстарший з онуків Анатолій. Тут, у домі бабусі й дідуся зростав, бігав до школи. Від дитинства, веселого й безтурботного, залишилися гарні й щемливі спогади. Хіба можна забути бабусин запашний борщ чи духмяний хліб із печі, або пампушки з часником?
Уже давненько онук приїжджає не погостювати, а допомогти стареньким. Проте Михайло Матвійович і не хоче чути про відпочинок, а береться за будь-яку роботу, ще дрова рубає. «У русі — здоров’я та сила», — упевнений 87-річний пенсіонер.
Та і його дружина не всидить без діла ні хвилини. І в неї є помічниця, бо й донька Світлана приїхала з Києва, але їй так хочеться приготувати щось смачненьке найжаданішим гостям.
І втішена тим, що в дітей інше краще життя, аніж було в неї. Із її великої родини, в якій зростало дев’ятеро дітей, залишилося лише троє, бо голод лютував у селі.
— Біда була, а не життя. Закінчивши перший клас, до школи не ходила. То соромно було мені взувати батькові діряві чоботи, великі й незручні. Коли прийшли у село німці, то додалося ще страху й сліз… Чомусь на мого тата впала підозра, хоча він тяжко працював на фермі, — розповідала Ганна Давидівна. — І донині не знаю, за що серед ночі забрали його німці й повели по снігу босим аж у Калинівку. Додому відпустили, але застудився, обморозив ноги й невдовзі помер. Замість нього я, чотирнадцятирічна, працювала на фермі біля худоби.
Дарма, що сім’я Михайла Проказюка була заможною. Через те, що глава родини відмовився віддавати корову й коня у колгосп, його розкуркулили. Не лише втратив землю й надію на власне господарство, а ще з ініціативи місцевого активіста подружжя з трьома діточками виселили з рідної хати.
Із болем згадував Михайло Матвійович про те, як ночували просто неба, а потім ще три роки довелося тулитися у погребі, аж поки тітка їх прихистила. Та й війна теж принесла горе в сім’ю Проказюків.
— На городі вибухнув снаряд. Мій брат так і не підвівся на ноги, загинув, а я дивом уцілів, — продовжував Михайло Проказюк. — Я все ж закінчив чотири класи, бо мама наполягала, щоб навчався. Проте тоді брали дітей до всякої роботи, то й мені кортіло якнайшвидше працювати. Як минуло мені дванадцять років, то взяли на конюшню.
Отож обоє трудилися в рідному селі у радгоспі, де й познайомилися. Сімнадцятирічному парубку відразу сподобалася Ганна, коли він її побачив. І відтоді з нею не розлучався. Хотілося дівчині піти під вінець у святковому вбранні, та не було за що його придбати, бо так мало платили ще й позику змушували підписувати. Та й весілля не справляли, бо не мали чим пригощати гостей, а лише розписалися у сільраді. І їхня спільна життєва стежка розпочалася 68 років тому.
Трудящому подружжю вдалося позбутися злиднів. Ганна та Михайло Проказюки і дім збудували, і сад посадили та ще й трудилися біля власного господарства. Однак враз заможні господарі збідніли.
— Пам’ятаю, коли другий клас закінчувала, через ящур усіх наших домашніх тварин та живність знищили, навіть кота не пожаліли, — пригадувала Світлана Михайлівна. — Мама від відчаю місця не знаходила, а тато її втішав. Невдовзі у нас з’явилося телятко і поросятко, так як він обіцяв нам. Життя батьків пов’язане тільки з працею. Спромоглися моїм сестрам і Наді, Марійці та й мені справити весілля, відгуляли одне за одним на рідному подвір’ї. А короваї не замовляли, бо їх завжди пекла моя мама.
Доньки роз’їхалися по світу — Надя за направленням поїхала в Казахстан, а Марійка подалася на заробітки аж на Північ, Світлана мешкала у Києві. Проте ніколи не забували діти про батька-матір. Надя повернулася в Україну, а от Марія бодай раз на рік приїжджає із далекого краю, милується чорнобривцями, які рясно насаджує мати. Вони радують перехожих, бо квітують не лише на подвір’ї до заморозків, а за ворітьми, вздовж огорожі.
Не обминуло щастя Ганну та Михайла Проказюків. Кажуть, що воно їм дароване небом, бо в парі прожили майже 70 літ. Уже й благодатне весілля наближається. Та діти в них турботливі й вдячні, стали для них опорою на схилі літ.
Gismeteo 
