Не віриться, а спливло століття: 12 березня 1921 року в селі Шестеринці Лисянського району Черкаської області народився мій батько Михайло Іванович Маринич.
Свого дідуся, батькового тата, я, на жаль, не бачив навіть на фото. Іван Маринич очолював бурякове товариство, одне з тих що створювалися тоді з метою забезпечення цукрових заводів сировиною. Дідусь був репресований у 30-ті роки. Де його могила – ніхто не знає.
Батькова мама, моя бабуся Вустя, прожила звичайне тоді, нелегке життя. Померла, коли мені було сім років, у тих же Шестеринцях. Бачив я її один раз, принаймні пам’ятаю це, коли їздив з батьком на зустріч випускників Звенигородського сільгосптехнікуму, який він закінчив в 1941 році.
Пригадую, як татусь розповідав, що читав книжки в ліжку ночами, накрившись ковдрою, щоб не заважати колегам. Джерелом світла служила гасова лампа.
Про санітарію згадувати не хочу, адже воші доїдали до війни людей. А душили їх нігтями прямо на простирадлі, якщо воно там було.
Бабусю мою, татову маму, напевно, можна прирівнювати до найкращої матері-героїні, яка була на святій землі. Жили вони у роки Другої світової війни в зоні, де проходили найжорстокіші бої за кожен метр рідної землі. Може, вони затерлись в пам’яті, а може, й не до них теперішній молоді. А правда така: в лісах Черкащини велась Корсунь-Шевченківська битва. Горіла земля, поля, ліси. Опір фашистам чинили всі: і армія, і цивільне населення. Щоб зламати волю дійсно героїчного люду, саме центральної частини хліборобської України, фашисти зігнали на вигін всіх жителів села, відібравши декілька десятків хлопців допризовного віку, їх стратили на шибеницях в центрі села.
Підходити до повішаних заборонили: так залякували і мстили за героїчну боротьбу. Серед повішаних був і мій дядько, син бабусі Вусті. Молодесенького сина, страченого фашистами, моя бабуся вночі зняла з шибениці, викрала з місця страти і поховала. Де? Я не знаю. Найімовірніше, не на цвинтарі.
…З десятирічного віку я уже виконував основну чоловічу роботу по господарству, оскільки батько мій, Михайло Іванович Маринич, двадцятирічним юнаком був призваний в перші дні війни на фронт, і в 21 рік лишився без ноги внаслідок поранення при обороні Сталінграда. Отой обрубок ноги, довжиною 11 см, на який тато одягав протез, що на шлею чіпляється через плече, і ходив, спираючись на нього, не завадив створити сім’ю і виховати з мамою п’ятеро дітей, дати їм, крім життя, і освіту, і, низький їм уклін, долю.
Натертий за день той обрубок ноги тато змащував чимось слизьким. А я з острахом дивився, як біль змушував його відвертатись до стіни обличчям, терпіти, не показуючи нам, що його нестерпно болить.
І так 36 років працюючи то дільничним агрономом то агрономом в моєму рідному селі Коськів, що Шепетівщині, де я народився, вчився і, як кажуть в народі, на все життя пригодився. Працював, як і батько, агрономом, і продовжую цю святу роботу до сьогоднішнього дня.
Батькове слово, що хліб всьому голова, – не вирубати з моєї свідомості ніякими іншими доказами.
«Агроном – син агронома», – такими словами прийняв мене головний агроном району в рідному селі, коли я закінчив Кам’янець-Подільський сільгоспінститут в 1982 році. А моя найперша гордість була і є, що цей інститут, будучи вже 45-річним спеціалістом, раніше закінчив мій батько. Вчилися всі одночасно: сестра Людмила на медсестру, сестра Галина – на фельдшера, а тато заочно здобував вищу освіту на одній нозі, щоб бути і на полі із знаннями, як на передовій.
Скажу чесно, мені було б соромно не знати відповіді на батькові запитання щодо агрономії. Навіть латинські назви рослин, які батько знав ще з довоєнного технікуму, я старався також знати. То була наука без ґаджетів і дистанційки… А прожив мій батько з нашою мамою Павліною Степанівною славний 51 рік. Побралась вони в Саратові, де батько після поранення працював агрономом, а мама, шістнадцятирічне дівча, – трактористкою. Мама, справжня свята берегиня роду, була для батька, як мовиться, надійним тилом: підтримувала в усьому.
Сьогодні вже дорослі мої старші сестри Людмила, Галина, Надія. Пішов у вічність наш брат Сергій. Але наше родинне дерево, яке процвітає, дякуючи дідусеві Міші і бабусі Полі, від берегів Тихого океану і Балтійського моря, нараховує більше 40 дітей, внуків і правнуків, які схиляють голови перед їхньою пам’яттю.
А спільний стаж роботи на полях у нас з батьком 75 років. Одне хліборобське життя, складене двома агрономами. Напевно, ешелони з вирощеним нами зерном простягнулися б через всю нашу країну, не обриваючись...
100 років від Дня народження…
А прожив мій тато 74 роки, і вже 26 років я, їдучи повз могили батьків, прошу благословення на справу, яку мені прищепив мій батько, простий сільський агроном, – вирощувати хороший врожай хлібів нашого золотоносного краю. Бо, як казав мій тато, всі, хто має щастя жити на білому світі, кожен ранок куштують святий хліб, рясно политий хліборобським потом і нелегкою працею Хліборобів.
Думаю, виконав я батьківський наказ-посвяту. Не шкодую, а горджуся, що продовжив його справу. Адже посіяне зерно зійде завжди добром, радістю, надією на майбутнє.
Gismeteo 
