– Не віриться, що вже 60 років пролетіло. Бо своє весілля ми пам’ятаємо, наче було воно вчора, – каже Олег Дмитрович Ковеня з села Котелянка Полонського району.
– Лютий був морозним, а того дня «вдарило» аж двадцять п’ять нижче нуля, – додає його дружина Людмила Петрівна. – Але весілля через сильний мороз ніхто не відклав, десять пар тоді у Котелянці одружилися. Були, правда, «спостерігачі», які казали, що нікому не пощастить. Бо в п’ятницю, мовляв, недобре створювати сім’ю, – розлучаться. Та за 60 років нашого спільного життя ми переконалися, що на її міцність п’ятниця аж ніяк не впливає, – розповідає Людмила Петрівна.
Із рішенням поєднати своє життя, ніхто не замислювався над статками, ніхто не переймався, що в кого з «приданого». Бо не це було головним у стосунках Олега й Людмили.
Свого батька Люда не пам’ятає. Вона народилася у 1941–ому, а тато загинув на фронті у 1944 році. Діти воєнного покоління рано дорослішали. Люся ще ученицею змушена була трудитися в колгоспі, щоб заробити на хліб і допомогти мамі прогодувати дітей. Одразу після школи пішла працювати у ланку, тягнула «норму» нарівні з дорослими жінками, що було для неї неймовірно важко.
А в Олега Дмитровича, 1937 року народження, свої спогади про дитинство. Рано залишився без мами. Троє старших братів, які були льотчиками – офіцерами, – на війні. Материнське серце не витримало важких переживань за синів, двоє з яких загинули. І на руках батька – Дмитра Ковені залишилося троє малих дітей. Після війни його, як і багатьох інших, відправили на відбудову зруйнованих міст.
– Із харчами, одягом було дуже сутужно, – розповідає Олег Дмитрович . – Взимку я мусив обмотувати ноги ганчіркою і ходити в літньому взутті, яке дісталося мені з якоїсь гуманітарки. Одна сусідська жінка, доньку якої вивезли в Німеччину, побачила мене, пожаліла. Запросила до хати, чим могла, пригостила. Відтоді я до неї частенько навідувався. Дуже не вистачало мами…
Своє трудове життя Олег Ковеня присвятив сільському господарству. Двадцять вісім років працював техніком зі штучного осіменіння тварин у місцевому колгоспі. Неодноразово за сумлінну працю нагороджували грамотами, подяками, фото його красувалося й на Дошці пошани.
Подружжя Олега та Людмили Ковенів зростило троє синів. Найстарший Петро освоїв професію муляра, нині проживає з сім’єю в Києві. Володимир став відмінним столяром. І хоч пізніше навчався в морехідному училищі, після одруження море проміняв на Котелянку.
Поряд з Олегом Дмитровичем і Людмилою Петрівною проживає наймолодший син Дмитро. Він пішов батьківською стежиною, обравши таку ж професію. Крім того, саме Дмитро став продовжувачем їхньої сімейної традиції, коли хлопчиків називають Олегом або Дмитром. Тож у великій родині Ковенів вже не один Олег Дмитрович і Дмитро Олегович.
– Кажуть, 60 років подружнього життя – це діамантове весілля. А нашими діамантами ми з чоловіком вважаємо дітей, онуків, правнуків, – каже Людмила Петрівна. – Мене часто запитують, в чому секрет щасливого сімейного життя? Завжди знаходьте для близької людини слова підтримки, такі, які вселять у неї віру, що все буде добре…
Gismeteo 
