Нелегку місію вчителя сільської школи доля подарувала Лідії Кравчук. І понад сорок років вона зустрічала першовересневі дзвоники та щедро ділилася з вихованцями своїми знаннями, навчала їх людяності, впевненості у власних силах.
Коли ж довелося доньці Лідії Сергіївни Надії обирати життєву стежку, то навіть не роздумувала – вирішила стати педагогом.
– Після закінчення вузу, хоча й отримала направлення в аспірантуру, але повернулася у рідне село Волиця, бо мого чоловіка Сергія місто не вабило, – розповідала Надія Мороз. – невдовзі йому запропонували посаду директора школи у Волиці-Польовій. Не відразу, але погодився, бо він — математик і дуже любить свій предмет.
У Надія Петрівни теж розпочалися нелегкі шкільні будні. Історик за фахом відкривала дітям захоплюючий світ сивої давнини. Тож не дивно, що донька подружжя Наталя з дитинства мріяла стати вчителькою. “Коли виросту – буду, як бабуся”, – не раз повторювала дівчинка. І школяркою захопилася точними науками. Батьки сподівалися, що донька стане фінансистом, проте не зуміли її переконати. Все ж Наталя обрала Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова і навчалася на фізико-математичному факультеті в місті Києві. До речі, молодша донька Світлана теж закінчила магістратуру в цьому ж університеті.
Їй, студентці, пророкували блискучу кар'єру науковця, та дівчину кликало село. І Наталя з чоловіком Євгенієм, корінним одеситом (моряком далекого плавання), повернулася у Волицю-Польову, а невдовзі продовжила справу батька. За неповних шість років на посаді директора встигла чимало. В приміщенні школи вдалося замінити вікна, оновити систему опалення, теплотрасу. А ще Наталя Сергіївна постійно у пошуку нових ідей, які уміло втілює у життя, і, зокрема, стосовно дистанційного навчання учнів.
Недавня тривожна новина і у директорки, і педагогічного колективу забрала спокій – їхню двоповерхову ошатну школу, де навчаються 128 учнів, чиновники планували закрити.
Занепокоєна і 88-річна Лідія Кравчук, адже в її рідній Волиці теж виникли плани перепрофілювання школи, де вона пропрацювала п’ятнадцять років директором.
У той час політика держави була спрямована на збереження сіл і усе робилося для того, щоб молодь не виїжджала у місто. Насамперед старалися зберегти школи.
– Мої діти — син та донька – навчалися у сільській школі, та й онуки теж, – продовжувала Лідія Сергіївна, – а вузи закінчили з червоними дипломами. У нас багато талановитих випускників, Адже сільські діти отримують не гірші знання, аніж міські. Усе залежить від бажання вихованців навчатися. Проте вони обов'язково повинні отримати повну загальну середню освіту, а найголовніше – освоїти таку науку, як людяність.
– Різні періоди довелося пережити українцям, зокрема, і колективізацію та розселянювання України, – продовжувала Надія Мороз. – В історію ввійшли їхні провідники. Нинішнє насильницьке закриття шкіл веде до знищення сіл – газифікованих, освітлених, з водогоном, в яких є храми, дитсадочки, оздоровчий комплекс, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, аптека, магазини, ресторани, готель. Минулого року кілька молодих сімей приїхали у село. А знаєте чому? Бо у нас є школа.
Мої співрозмовники – представники трьох різних поколінь, проте думка одностайна — вкрай необхідна на рівні держави політика збереження сіл як національної колиски духовності. І їхня велика родина ніколи осторонь не стояла цієї святої справи.
– Горджуся, що школу у Волиці-Польовій будував мій тато, голова колгоспу Петро Андрійович Кравчук. Він розпочав будівництво школи і у Волиці, а завершив його мій брат Василь Кравчук, – вела мову Надія Петрівна. Пишаюся тим, що вони зодчі, а не руйнівники, наша родина усе робила для розквіту сіл і рідного краю.
Донька та онука впевнено пішли педагогічною дорогою Лідії Кравчук. Вони звикли навчати і піклуватися про сільських школярів та іншого життя не уявляють. Хто знає, можливо правнуки Лідії Сергіївни продовжать цю нелегку стезю.
Gismeteo 
