Десятирічний Іванко пишається своїм прадідусем Тадеушом Михайловським. Адже він — талановитий художник. Його картини прикрашають оселю. А ще майстер слова, знаний журналіст. Знає школяр і про голодне та босоноге дитинство прадідуся. Найбільше натерпівся у дні війни. Йому довелося воювати з німцями.
– Коли прийшло довгоочікуване визволення, — продовжив розповідь правнука Тадеуш Адамович, — то спочатку на фронт мобілізували мого батька, а услід за ним у червні 44-го року пішов і я на війну.
Тоді йому ще й вісімнадцяти не виповнилося, але встиг понюхати пороху. За мужність у бою нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. І лише через п’ять років після Великої Перемоги повернувся до рідної Вихрівки. «Радів, бо ж і я, і батько, хоча важко поранений, але вже вдома», — зауважив Тадеуш Адамович.
Тоді ще про журналістику і не мріяв. А як був втішений, коли йому запропонували посаду завклубом у сусідньому селі Іванківці. Він, культосвітній працівник, відразу ж розпочав із художнього оформлення клубу — сцени, залу, запрацювали гуртки художньої самодіяльності. Вперше спробував себе у ролі редактора, але стінної газети, яка невдовзі у районному конкурсі посіла перше місце.
Ось так сільський клуб, який «ожив» і про нього заговорили у районі, став для Тадеуша стартовим майданчиком для майбутньої кар’єри. І треба ж такому статися! Замість запропонованої посади інспектора райвідділу культури потрапляє до районної газети.
Був вкрай розгублений, бо не було ані професійних знань, ані певного досвіду, проте відразу ж занурився у роботу. Ходив пішки від села до села, розмовляв з людьми, занотовував новини. І намагався їх швидко опрацювати і написане викласти на стіл секретаря Василя Павлова.
– Він, Василь Пилипович, досвідчений, ще довоєнний газетяр, доводив мої «муки» до вищого ґатунку. Я ж, уважно прочитавши свої недоробки, поспішав за новими газетними рядками. Працював із захопленням, і не забарився той час, коли Василь Пилипович, прочитавши публікацію, уже дав високу оцінку моїй наполегливості.
Окрім інформацій, вже з’являються мої статті, фейлетони, які у колі знаних газетярів визначаються кращими. Не заколисую себе похвалою, а й надалі працюю над підвищенням своїх навичок. Закінчую вечірню середню школу, читаю-перечитую обласну та республіканську періодику, працюю над словом…
Якось непомітно збігли чотири роки важкої, але досить захоплюючої праці. І, наче сніг на голову, — райком партії вирішив направити Тадеуша Михайловського на посаду завідуючого районним відділом культури.
Брався да нових обов’язків неохоче, але себе налаштовував на роботу. Та ще й колишні колеги підбадьорювали, обіцяли підтримати. І в царині культури Тадеуш Адамович зумів досягти гарних показників у всіх підрозділах — клубах, бібліотеках, а також кінофікації. Незаперечний успіх принесли виступи численних хорових колективів. А вишиванки із села Блищанівка у республіканському конкурсі навіть були відібрані і представлені як зразок українського народного і художнього надбання.
Коли, здавалося, налагодилася робота, то райком партії призначив Тадеуша Михайловського заступником редактора районної газети. Якраз у цей період розпочався її триразовий випуск.
– Пропрацювавши лише рік, їду на стаціонарне навчання. І, здобувши вищу професійну освіту, знову серед своїх друзів-газетярів, повертаюся на добре знайому роботу. А уже через рік у квітні 1961 року обком партії призначає мене на відповідальну посаду редактора.
Під керівництвом нового редактора якось швидко колектив здружився. У робочих кабінетах запанувала творча обстановка. Розширилася тематика і з’явилися сміливі виступи газетярів.
Часопис став читабельним. Його із цікавістю читали не лише в селах, а й у місті. Водночас зростали тиражі. «У 80-ті роки, — зауважив Тадеуш Адамович, — вони сягали 17-18 тисяч екземплярів». Не менше радів редактор і від одержаних нагород за творчі досягнення.
Не раз гортає підшивки районної газети тих далеких для нього пам’ятних років. «Скільки в них вистраждано днів і ночей мною і тодішніми працівниками редакції та друкарні — не злічити! Та, головне, що недаремно. Як ми раділи здобуткам. Як ішли до них. Як усі навчалися! Хто мав журналістський хист, але не мав вищої освіти, здобував її, працюючи. Так, чимало води втекло відтоді, коли все це відбувалося. Дещо уже забулося, бо старість підкотилася. Та з ким працював — у пам’яті моїй завжди»...
Крок за кроком Тадеуш Михайловський йшов до журналістики, яка стала справою його життя. Впродовж чверть століття очолював районну газету «Ленінським шляхом». Він, енергійний та самовідданий газетяр, удостоєний ордена Трудового Червоного прапора.
І ще у 85 років невтомно працював над словом. За пенсійний період опублікував майже півсотні публікацій і, зокрема, у «Подільських вістях». Адже Тадеуш Адамович ще й наш багаторічний читач.
З теплотою згадує свою дружину, якої уже нема поряд. Із нею, Оленою Антонівною, виховували двох доньок — Ірину та Валентину. А у злагоді та любові прожили 65 подружніх років. «І жодного разу не посварилися», — додає він.
Уже за лічені години, 8 жовтня, Тадеуш Михайловський відзначатиме свій день народження. Зустрічатиме свою 95-ту осінь старійшина журналістики в колі великої родини. Про таке щастя мріє кожен. І за це він безмежно вдячний долі, бо прихильна до нього.
Без сумніву, заслужив цей дарунок своєю щедрістю, добротою та шляхетністю.
Gismeteo 
