Цей лист до «Подільських вістей», можна вважати, був особливим, адже подібних і не пригадуємо за останні десятки років. Пенсіонерка Ніна Петрівна Степанюк із Шепетівки писала, що була вражена матеріалом «...І доля, вишита на полотні» за 20 травня цього року, де йшлося про виставку стародавніх вишитих сорочок із приватної колекції мистецтвознавця Світлани Делікатної. «Від моєї покійної мами в мене залишився стародавній вишитий костюм. Я подарую його Світлані Делікатній, нехай лише приїде. Думаю, він знайде гідне місце в її колекції і навіє добрі думки кожному, хто його споглядатиме…»
Ми передали прохання нашої читачки, а згодом розпитали Світлану Миколаївну про поїздку до Шепетівки та про спілкування з Ніною Петрівною Степанюк.
– Я й досі перебуваю під враженнями від цієї зустрічі. Привітність, щирість, доброта, які відчула з першої хвилини спілкування, наштовхнули мене на думку, що ось вона — справжня українська душа, якій судилося немало пережити, і яка здатна обігріти своїм теплом ближнього.
– Що ж розповіла вам про себе Ніна Петрівна?
– Народилася вона в 1933 році, навчалася в Чернівецькому медичному інституті, працювала в Казахстані. Потім було повернення в Україну, ординатура в Києві і довгі роки роботи лікаркою на Шепетівщині.
Ніна Петрівна зараз живе з братом 1936 року народження на околиці Шепетівки, в маленькому будинку з величезним кущем калини на подвір’ї та старими яблунями під вікнами. Відкриті, щирі, добрі люди, готові поділитися всім, що мають. Аромат яблук, якими пригощала господиня, видався мені надзвичайним.
Ми розмовляли про минуле родини, переглядали світлини, з яких дивилися молоді, сповнені сил, усміхнені люди. Навряд чи їхнє життя можна назвати легким. На долю цього покоління випало чимало бід: голод, війна, розруха, праця за копійки. Скажу, що оселю жінки, яка працювала все життя лікаркою, неможливо порівняти з будинками сучасних лікарів. Мене найбільш вразило те, що під час розмови не прозвучало жодного слова претензій чи скарг на життя.
– І, звісно ж, хочемо більше зізнатися про сам подарунок.
– Мама Ніни Петрівни народилася в 1907 році на Луганщині у Красному Лучі. У 1929 році у складі «25-тисячників» була направлена в Гриців на роботу. Там вийшла заміж, народила двох дітей і працювала у торгівлі. Марія Миколаївна вишивала сама, але ці речі, які подарувала мені Ніна Петрівна, чи були вишиті мамою, чи кимось іншим, жінка не пам’ятає. Отак вишита сорочка, спідниця, фартух та старовинний вишитий рушник із Луганщини і опинився у Шепетівці.
Після матеріалу про виставку вишитих сорочок з моєї колекції, Ніна Петрівна вирішила подарувати мені цей сімейний скарб. Моя колекція чимала, але вперше отримала сімейні реліквії в подарунок. У цьому строї я й сфотографувалася.
Двоє стареньких людей стояли біля хвіртки, проводжаючи мене, і мої очі наповнилися сльозами. Я ніби відчувала невимовний біль і сум, затамовані глибоко в душах цих людей. Зрозуміла, як часто ми знецінюємо життєвий досвід минулих поколінь, вважаючи старих людей «відпрацьованим матеріалом», не вартим уваги. Насправді ж нам є чому повчитися у них. Ними варто захоплюватися.
Я щиро вдячна Ніні Петрівні Степанюк за зустріч, за те, що довірила мені речі, які берегла всі ці роки як пам’ять про маму. Дивлячись на них, я відтепер завжди згадуватиму і її — просту, мудру і надзвичайно добру жінку.
Gismeteo 
